А в Дачному мене звуть Граф. Дім відгрохав на два поверхи. Внизу я. Нагорі мать. Мать, правда, стогне: взяв би, каже, сину, якусь негорду заміж, бо фрукта гниє і в телевізор ніколи глянути. Бери, кажу, мать на грядки транзистор і закаляй характер, бо якраз візьму горду, з ногами і бюстом, і щоб по-австралійському шпрехала. Аякже! Сам я в «Ладі», а на мені джинси «Лев і Страус». Двісті монет кинув. Зате нашу вщипнути чи до інтуристочок підвалитися — всігда, пожалуста. Бо фірма. На мені все японсько-техаське, а галстук взагалі з невідомого острова. Давлю клас — свого і даром не треба, хіба щось попоїсти.
Ось! Якраз прислали до нас у Дачний училку молоду, щоб по-англійському шкетів мучила. Страшная красота! Я один журнальчик роздобув не наш, «Плебей» називається, то їхні місісіпочки проти училки нашої, як кози. Хлопці біля неї закрутилися, як мошва при торшері. Тут я школі пообіцяв скелелета подарувати. Висушеного. І всі ласі від училки одразу відпали.
Ось! А тут сусідка моя, передова дачна женщина Мотря Карпівна, дочку-студентку заміж видавала за сироту-доцента.
— У саду ставлю стіл на сто чоловік, — поділилася зі мною Мотря Карпівна, — і окремий навіс для оркестру з ресторану.
— Кайф! — кажу. — Моя «Лада» до ваших послуг.
— Прийми мерсі! — каже Мотря Карпівна — Приходь з училкою, може, швидше її окрутиш.
— Мерсі обратно! — кажу. — Все буде тіп-топ, свого не випустимо.
— Є секретна просьба, — продовжує Мотря Карпівна. — Дістань вишибалу.
— Кого? — дивуюся.
— Вишибалу! Щоб у кінці столу тихенько сидів, а як хтось перебере, то вишибав того з двору. Я в кіно бачила такого дилду в сомбрері...
— На чорта той вишибала?
— Для гонору! У моєї куми гуляли свайбу всього три дні і то з п'яних очей жениха через паркан перекинули. Ледь у кропиві не спікся...
— Може, Петра візьмемо, грузчика з гастроному?
— Ти що! Його після третьої чарки бити починають. За вираженія. Дістань невідомого вишибалу. Червінця даю!
Взяв я десятку, сів у лайбу і покотив шукати вишибалу. А навстріч один дачник суне, такий собі чмур, халупку зняв і ходить у ліс — дихає. Патякали, що він із закордонів повернувся. А дивитися нема на що — зашмигана спортивна куртка і штани рогожні. Конєшно, буває, що наша рогожа у заграниці самий тиць — лорди носять. Але має бути на заду нашльопка — фірма. Придивляюся до чмурового заду — нема фірми. Голодранець!
— Слухай! — зупиняю чмура. — Весілля у нас. Чи не підеш за п'ятірку вишибалою?
— Вишибалою? — мружиться.
— Вишибалою. Ти не тутешній, ніхто й не взнає.
— Прибуду! — каже. — П'ятірки не треба.
— Замьотано! — радію. — Тільки стріху причеши, щоб собаки не гавкали.
— Причешемось, — відповідає. — А з квітами як бути?
— Обійдемось! Букетів стільки, що підсвинку на місяць січки вистачить...
—Тоді привіт, — каже, — підсвинку. Прибуду!
Весілля було розкішне. Все як положено: молодий — блідий, молода — як вода, діди в галстуках, хлопці в бородах, молодші п'ють, старші закусують. А я сиджу з училкою на почесному місці і компліменти їй нашіптую. Кайф!
Вишибала з'явився, як гостей на першу пісню потягло. Я його спочатку не впізнав, а впізнав — отетерів. Костюмчик — люкс з небаченого краму, і сидів на ньому, як влитий, ніби чмур у тому кайфі і вродився. Волосся зализане на пробор, на лацкані лауреатський знак, а на жилеті золотий брелок теліпається. Я, вуличний граф, як опудало проти нього. А вишибала цілує ручку нареченій, розкланюється, як балерун, і пре на стіл коробку-сувенір, сервіз на дванадцять персон. Уже не знаю, наш чи звідти, але Мотря Карпівна на радощах ледь. з крісла не випала. А той перевертень уже штовхає тост голосом Левітана:
— Увага! Говорить Дачний! Сьогодні тут в ім'я продовження роду людського, а також для заохочення лікеро-горілчаної індустрії відбувся запуск на орбіту подружнього життя студентки Насті та доцента Кості. Стан нормальний. Температура наближається до сорока градусів. Ура!
Тут і наші ревнули. Зірки з неба посипалися. Мотря Карпівна стисла вишибалу в залізних обіймах і вдарилася в сльози, наречена заплескала в долоні, а жених-сирота вперше подав голос:
— Ми щасливі, — кувікнув, — що нас напучує у невідому путь знаменитий сталевар, герой Запоріжжя і Бхілаї, робітничий повпред нашої дипломатії!
І покотилося весілля, як підстібнуте. Сталевар-дипломат посипав тости з міжнародних столів і з моєю училкою встиг перемовитись тиць-а-тиць. А я сиджу, як опльований, без нуля вніманія.