— Їх за статистикою менше! — водночас пискнули Ліда та Люда.
— Брехня! — сказала Нінель Домкратівна. — Мужчина для статистики невловимий, бо шастає від куми до куми!
Усі опустили очі долу.
— Вперед, до матріархату! — піднесла келих Нінель Домкратівна.
Лада тицьнула клавіш магнітофона, і той зайшовся в одчайдушному ритмі «стегно-біт». Амазонки вчинили неймовірну хитавицю з елементами рідних дріботушок.
— Хоч би чорт приніс якогось завалящого мужчину! — простогнала Лада серед розгулу матріархату.
І приніс! Рипнули двері, і до бухгалтерії вкотилося щось кривоноге, у волохатій шубі, з ріденькими патлами і легковажною хустиною на зморщеній шиї.
— Салют жрицям любові! — заверещало створіння, що мало деякі ознаки мужчини (запалі груди, хтиві очиці, нетверда хода).
— Ура! Мужчина! Мужчина! — захоплено відгукнулись амазонки.
Танок набрав екстатичної могуті, бо створіння, пожбуривши у куток шубу й підсмикнувши джинсові панталони, хвацько вкрутилося у стегнобітний вир, застрибало, пішло скоком, встигло притулитися до кожної солістки і розпалило справжні мавританські пристрасті.
На ніжних жіночих руках створіння попливло до столу.
— Який ти молодець, Бобчику, що прийшов привітати Ладусю! — пишалася Нінель Домкратівна на правах законної дружини створіння.
— Штрафну Бобу Степановичу! — щебетало жіноцтво. — Тост! Тост!
— Я вас люблю! — клацнув підборами Боб Степанович. — Так ніхто не любив! Що можу я іще сказати? Через тисячу літ лиш приходить подібне кохання!
— Браво! Браво! — співало жіноцтво, і навалилося на Бобчика з поцілунками. Нінель Домкратівна вчепилася у благовірного обіруч і подумки згадала качалку, випробуваний передаточний механізм священних почуттів — любові і ненависті. Бобчик охоче приймав поцілунки, намагаючись втримати у мізку телефони Ліди, Люди і Лади, вивідані у танцювальній веремії...
— За мужчин! За мужчин! — дзвеніли схвильовані жіночі голоси.
Епоха нового матріархату відкладалася до кращих часів...
__________________
ТРІУМФ БАЛЕРИНИ
Випадково стрів мистецтвознавця Н. Заснувалася напівсвітська розмова. З аліментів ми несподівано перескочили на балет.
— Пам'ятаєте балерину X.? — запитав я. — Щось не бачу нині подібних танцівниць.
— Не скажіть, — заперечив Н.
— Згадайте її стрибки! — наполягав я.
— Акробатика, — відповів Н.
— А фуете? — запалювався я. — Вона крутила тридцять два фуете, не хекнувши!
— Дзиґа, — сказав Н.
— Ну, знаєте! — гарячкував я.
— Знаю! — сказав Н. — Знаю, що природа й хореографічна бурса дали їй все: високий стрибок, конячу витривалість, мотоциклетні піруети...
—От-от! — підхопив я. — Віртуозна техніка!
— Скоріш залізна, бо танцювала вона, як робот.
— А її зірковий час? — не вгавав я. — Згадайте партію шахині! Бенефісний спектакль! Висока мистецька премія!
— О, ви були на тій виставі? — примружив око мистецтвознавець. — Може, знаєте подробиці?
Подробиць я не знав. Знав лише примхливу еволюцію спектаклю. Річ у тім, що у першому лібретто ніякої шахині не було. Була цариця виноградних плантацій — ланкова. Танцювальний сюжет стрибав під гарну музику по любовно-виробничому трикутнику: ланкова — молодий агроном — голова колгоспу. Ланкова горнулася до агронома, який палко підтримував її стан та агротехнічні новації. У заключному па-де-труа молоді герої затанцювали голову — джиґуна та ортодокса — до строгача... Коротше, спектакль провалився з великим успіхом. Однак, лібреттист швидко переорієнтувався: переніс дію з плантації, колгоспної контори та загальних зборів у прадавній сад, на бранне поле та у будуар шахині. Відповідно трансформувалися герої: ланкова стала шахинею, агроном — джигітом, голова колгоспу — підступним візиром. І витанцювався балет!