— За мужчин! За мужчин! — дзвеніли схвильовані жіночі голоси.
Епоха нового матріархату відкладалася до кращих часів…
Тріумф балерини
Випадково стрів мистецтвознавця Н. Заснувалася напівсвітська розмова. З аліментів ми несподівано перескочили на балет.
— Пам’ятаєте балерину X.? — запитав я. — Щось не бачу нині подібних танцівниць.
— Не скажіть, — заперечив Н.
— Згадайте її стрибки! — наполягав я.
— Акробатика, — відповів Н.
— А фуете? — запалювався я. — Вона крутила тридцять два фуете, не хекнувши!
— Дзига, — сказав Н.
— Ну, знаєте! — гарячкував я.
— Знаю! — сказав Н. — Знаю, що природа й хореографічна бурса дали їй все: високий стрибок, конячу витривалість, мотоциклетні піруети…
— От-от! — підхопив я. — Віртуозна техніка!
— Скоріш залізна, бо танцювала вона, як робот.
— А її зірковий час? — не вгавав я. — Згадайте партію шахині! Бенефісний спектакль! Висока мистецька премія!
— О, ви були на тій виставі? — примружив око мистецтвознавець. — Може, знаєте подробиці?
Подробиць я не знав. Знав лише примхливу еволюцію спектаклю. Річ у тім, що у першому лібретто ніякої шахині не було. Була цариця виноградних плантацій — ланкова. Танцювальний сюжет стрибав під гарну музику по любовно-виробничому трикутнику: ланкова — молодий агроном — голова колгоспу. Ланкова горнулася до агронома, який палко підтримував її стан та агротехнічні новації. У заключному па-де-труа молоді герої затанцювали голову — джигуна та ортодокса — до строгача… Коротше, спектакль провалився з великим успіхом. Однак, лібреттист швидко переорієнтувався: переніс дію з плантації, колгоспної контори та загальних зборів у прадавній сад, на бранне поле та у будуар шахині. Відповідно трансформувалися герої: ланкова стала шахинею, агроном — джигітом, голова колгоспу — підступним візиром. І витанцювався балет!
От і все, що я знав. Мистецтвознавець Н., як виявилося, знав більше.
— Спектакль справді потягнув на премію, — потвердив він, — а з тріумфом вашої прими-балерини було так…
— Завалить прима спектакль! — бідкався танцівник, який виконував партію джигіта.
— Кам’яна бабенція! — поділив думку колеги соліст-візир.
— Вона позбавлена будь-яких емоцій! — бідкався джигіт.
— Кінь у спідниці! — констатував візир. — Гавкнеться наша премія!
— Хоча б якийсь зблиск в очах!
— Ага! Зблисне вона… П’ятою до сонця… (Тут слід зауважити, що майстри найумовнішого з усіх видів мистецтв у житті висловлюються без усіляких умовностей).
— Як її розворушити? — ламали руки солісти.
— Як? Як! Як?!!
Уже сяяли у партері пробори та лисини балетоманів, уже віддзеркалювалася люстра у діамантах бенуарних рядів, уже вклалася на плюш директорової ложі вагома оглядова комісія, уже за сутанами куліс підставив лоба під хресне знамення пожежниці баби Насті балетмейстер (атеїст), — коли соліст-візир висловив дикунську пропозицію: провести профспілкову п’ятихвилинку.
Балетмейстер затупав хворими ногами, але вчасно згадав, що соліст-візир, він же голова місцевкому, теж неабияка сила у мистецтві, особливо у мистецтві розподілу матеріальних благ, — і скис.
— Саме після тої п’ятихвилинки, — наголосив мистецтвознавець Н. — грянула увертюра, танцівники висипали на сцену й почався тріумф.
Свята правда! А прима X. перевершила тоді всіх. Де й поділась її скам’янілість! Вона була живим нервом, гранатою, катаклізмом… Очі, губи, руки, все тіло її співало у танці з джигітом: кохаю, кохаю, кохаю… А гнівні стрибки навколо підступного візира зі страшною силою вирізьблювали його дрібнофеодальну, міщанську, аморальну сутність…
«Розлучуся!» — ревнував в оркестровій ямі законний чоловік прими. А в ложі приречено хлюпнула носом дружина (теж законна) соліста-джигіта — домогосподарка-психолог.
До заключної овації на порушення усіх правил приєдналася навіть оглядова комісія. Премія була у кишені, тобто в лацканах…
— Дякую за чудовий спогад! — сказав я мистецтвознавцеві Н. — Як бачите, жевріло у душі балерини X. високе почуття!
— Ніщо у ній не жевріло і навіть не тліло, — похитнув головою мистецтвознавець. — Уся петрушка у тій профспілковій п’ятихвилинці, про яку я обмовився.
— А при чім те міроприємство? — здивувався я.