... спускався в діл, дедалі глибше вгрузаючи в імлисте осіннє повітря, просякнуте запахами сухого картоплиння, зів’ялого листу, темної води, яка жебоніла в берегах, гіркого каламутного диму, що стелився понад кручами, й землі, яка тхнула прілістю, гноєм і покинутими на городах шкаралущами гарбузів; і що дужче даленів його силует на тлі розбитого сірого провулка, який брався з гори, звиваючись поміж безлистими яворами і заростями колючої дерези, то дедалі світліло й світліло імлисте небо з купинами білястого хмар’я, аж крізь нього стало поволі проблискувати мляве осіннє сонце, од якого ув однісінький мент заясніли руді левади із плямами зеленої осоки біля плес, і мідно-червоні верховіття кленів, що майоріли понад вигоном, неначе заграва, і далека нитка соші, де, спроквола ступаючи нога за ногою, простувала до вигону кремезна постать у бляклому армійському камуфляжі та вичовганій шкірянці наопаш. Хмар’я помалу тануло й тануло, згоряючи по краях небосхилу нерівними прозорими клаптями, і врешті сонце заяріло, неначе крапля розтопленого металу, і в його палючому сяєві м’якою притлумленою барвою засвітився витоптаний вигін, де тирлувалися строкаті намети, авта і ятки, а поміж ними, наче мурашня, туди-сюди снували люди. Видно було, як постать у камуфляжі збочила із соші й, на мить пропавши поміж кленами, вигулькнула на майдані, а потім, так само не поспішаючи і пристаючи час від часу перед ятками, пройшла усе оте тирловище од початку аж до кінця — й зупинилася.
Юр трохи постояв, міркуючи, що ж йому треба придбати на цім базарі, аж врешті розстебнув нагрудну кишеню комбеза й, понишпоривши у ній, добув кім’ях зіжмаканих банкнот. Коли він розсортував їх, то стало видно, що грошей вистарчить, хоч поміж них і затесалося трохи югославських динарів, котрі тепер, звичайно ж, ні на що не згодяться; зібгавши жужмом, він сховав їх до бокової кишені й уже було надався рушити вперед, як по плечу його ляснула чиясь груба долоня.
— Гей, дядьку... а ти звідки тут узявся?
Він обернувся й уздрів опасистого чолов’ягу, який витріщився на нього, мов теля на нові ворота.
— Ні, оце діла! Послухай, ти що, воскрес?! — Чолов’яга обернувся до свого супутника, присадкуватого здорованя з вилупкуватими очицями. — Це ж Юр... Юр, баби Чакунки онук! Ти пам’ятаєш?
— Ну! — басом потвердив той.
— А як це ти тут опинився? — знову поспитався чолов’яга в Юра. — До хати приїхав, еге?
Юр кивнув.
— Та от... вернувся в рідні краї! На батьківщину, знаєш, потягло...
— Довгенько ж тебе не було тут! Кажуть, баба вмирала, то так побивалася за тобою... А ти наче десь воював, еге?
— В Сербії... в Боснії, точніш! — неохоче буркнув Юр.
— Найманцем чи що?
— Контрактником! — Юр подивився на чолов’ягу. — А що ж у вас тут нового?
— Де?
— В селі, де ж іще!
Чолов’яга почухав свою здоровецьку закустрану голову.
— Знаєш що... — сказав він нарешті. — Давай вип’ємо, раз таке діло! Не сподівавсь я тебе живого побачити, їй-богу... — Він знову обернувся до здорованя. — Це ж мій корефан, ще зі школи... за одною партою з ним сиділи! Пам’ятаєш?
— Ну! — басом потвердив той. — А що пити будемо?
— Горілку, що ж іще! — чолов’яга знову ляснув Юра по плечу. — Ходімо накотимо до двісті грамів... ти не уявляєш, як я радий тебе живим здибати!..
Вони взяли в наметі пляшку «Посольської» й, пропхавшись крізь юрму, вийшли до сільради, де під штахетником стояв сталево-синій мікроавтобус. Чолов’яга натиснув кнопку на портативному пульті, й авто блимнуло габаритними вогнями.
— Залазь, братва! Оце моя лайба, — сказав він Юрові, падаючи на сидіння, котре аж застогнало під його тягарем, — сім тисяч оддав! Але що ж ти вдієш... знаряддя виробництва!
— А ти чим промишляєш?
— Купи-продай! Ось, із кумом на пару гендлюємо... — Чолов’яга відгвинтив кришечку і хвацько поналивав у шклянки. — Ну, давай... щоб діти грому не боялись...
— ... і хрін до старості стояв! — басом укинув кум.
Юр перехилив шклянку і відчув, як огненна волога пішла по жилах.
— Рідня твоя хвалилася, що тебе убили! — сказав чолов’яга, запихаючи до рота здоровезний шмат сала. — А я...