ГЛОСАРІЙ. У морі-окіяні камінний ідол стоїть. Він ні живе, ні вмирає, на кров людську зв’ягає. Приїхав до моря козак-нетяга, лицар християнський, став він кривого запоясника діставати, став білеє тіло своє козацьке втинати, камінного ідола живою кривлею причащати. — «Ідоле, ідолисько, ідолище погане! Чи ти з ліса чи з праліса, чи ти зо дня чи ти з полудня, чи ти з ночі чи ти з півночі, чи ти живий чи ти мертвий — пий мою кривлю, ідоле»[1]
(…)
вибиратися на той світ одне за одним, і якогось дня він приїхав і не застав у цьому провулку ані жодної живої душі...
ГЛОСАРІЙ. На горі огонь горить, коло огня залізний стовп стоїть, коло стовпа троє зміїв червоних лежить, — первий із трьома головами, другий із п’ятьма головами, третій із сьома головами. Вони ревуть-волають, з білого світа помочи виглядають. Летіли через кам ’яну гору три діви простоволосі — з ножами, з мечами, з огняними очами. Стали вони над тою горою кружеляти, стали до зміїв такими словами промовляти: «Ой чого ж ви ревете-волаєте, червонії ви змії?» — «Ой як же ж нам не ревти, як же ж нам не волати, як закуто нас у заліза, поки й конця світа!» — «А хто ж вас ізвоював, хто ж вас у заліза кував, червонії ви змії?» — «Звоював нас Юр-богатир, лицар християнський, козак запорозький! На залізному току булавою нас бив-побивав, залізними путами до камінної гори кував, на смерть да погибель остатнім закляттям заклинав — щоб ми над миром християнським не літали, край веселий, люд хрещений не плюндрували, душі козацькії з білим тілом не розлучали...»
... зненавидів школу від самого першого дня. І зараз увічню стоїть: парти у чотири ряди. Здоровецький клас із лискучою чорною дошкою. І парсуна примруженого татаркуватого чоловіка на білій-білій стіні.
— Скажіть мені, дітки, хто зображений на цьому портреті?
Високий жіночий голос дзвенить у порожнечі класу, неначе бите шкло.
— Стоян?
Мизатий хлопчик, грюкнувши кришкою парти, схопився на ноги.
— Це — вождь трудящих усього світу Володимир Ілліч Ленін!
— Правильно. Сідай, Стоян! Це Ленін, вождь світового пролетаріату... А хто скаже тепер, що ж таке зробив Ленін для трудового народу?
В класі було тихо.
— Що, ніхто не знає?
Я поворухнувся й підняв руку.
— Юр?
— Ну... — я встав і потупцював на місці. — Ну, він як ото була революція... то він таке зробив... ну, це...
— І що ж саме?
— Ну, цей Лєнін... він... він хліб у людей забрав!
— Що?.. Що таке?!
— Ну, він загадав активістам, щоб вони хліб у людей одібрали... А вони тоді пішли по хатах і геть усе до зернини витрушували! І тоді люде стали мерти з голоду.
— Хто... загадав?
— Отсей же ж... Лєнін! І ще один дядько.
— Як-як?!
— Ну, той дядько... Троцький він звався, о! Люде казали: Лєнін і Троцький забрали хліб сиротський.
— Ти... що плетеш? Ти що мелеш оце, урвителю?!
Голос дзвенить на високій ноті, й від того аж у вухах вібрує.
— А я що хіба... так люде кажуть!
— Та де ти їх бачив... де це ти бачив таких людей, обревку?!
Біла рука з довгими пальцями ухопила мене за чубчика.
— Я тебе зараз навчу, як совецьку власть любити! — Вчителька зігнула мене в три погибелі й стала товкти головою об парту. — Ти диви, що воно собі надумало! Ми душу з тебе виб’ємо, скотиняко! Ми покажемо тобі, де раки зимують! Ми тебе в бублика скрутимо й плакати заставимо! Це старого Юра насіння... це петлюрівця отого цуценя, щоб воно їм здохло! Ану геть із класу, драбуго, й без баби щоб не приходив!
На все життя запам’яталося: гострий запах парфумів, який струменіє од зачіски, безжальна тверда рука і таке відчуття, наче ти мале звіря, котре силоміць загнали у цей величезний клас, щоб цькувати цілих десять років.