Крауч Блейк. Темна матерія
Присвячується тим, кому цікаво, як могло б виглядати їхнє життя в кінці шляху, яким вони не йшли
Розділ перший
Люблю вечори четвергів.
Вони дарують відчуття випадіння з часу.
Сімейний вечір утрьох — наша традиція.
Мій син Чарлі сидить за столом, щось малює в альбомі. Йому майже п’ятнадцять. За літо хлопчина підріс на п’ять сантиметрів, і тепер зростом зрівнявся зі мною.
Я відвертаюся від цибулі, яку нарізаю півкільцями, й запитую:
— Можна глянути?
Він піднімає альбом, показує мені гірське пасмо якогось нетутешнього виду.
— Чудово. Просто так малюєш?
— Домашнє завдання на завтра.
— Ну, тоді не відволікайся, містере Остання Хвилина.
Стою на кухні, щасливий, трохи напідпитку, і не підозрюю, що сьогодні кінець оцьому всьому. Кінець усьому, що я знаю, усьому, що люблю.
Ніхто тобі не скаже, що ось-ось усе зміниться, що все піде шкереберть. І немає ніякого сигналу про небезпечне зближення, ніякого знаку, що ти стоїш на краєчку прірви. І може, саме від того трагедія стає ще трагічнішою. Не тільки від того, що стається, а й від того, як це стається: підступний удар нишком, невідь звідки, неочікувано. Й часу нема ані усвідомити все, ані приготуватися.
Світло люстри виблискує на поверхні вина в моєму келиху, від цибулі сльозяться очі. У кабінеті на старому програвачі крутиться платівка Телоніуса Монка[2]. Є в аналогового запису багатство, яке ні з чим не зрівняти — потріскування статики між доріжками. Кабінет завалений стосами рідкісного вінілу, який я все обіцяю собі розібрати найближчими днями.
Моя дружина, Даніела, сидить біля кухонного острова, в одній руці крутить майже порожній келих з вином, а в другій тримає телефон. Вона відчуває на собі мій погляд і всміхається, не відриваючись од екрана.
— Я знаю, — каже вона. — Я порушую головне правило сімейного вечора.
— Щось важливе? — питаю.
Вона зводить на мене погляд своїх темних іспанських очей.
— Нічого.
Я підходжу до неї, обережно беру телефон з її руки і кладу його на стіл.
— Не хочеш зайнятися макаронами? — питаю.
— Мені більше до вподоби дивитися, як ти куховариш.
— Справді? — потім тихіше: — Це тебе заводить, еге ж?
— Ні, просто так набагато цікавіше: пити й нічого не робити.
Її подих винно-солодкий, а усмішка — з тих, що здаються неможливими з архітектурної точки зору. Вона й досі бентежить мене.
Я допиваю свій келих.
— Відкриємо ще пляшку?
— Дурні були б, якби не відкрили.
Поки я відкорковую нову пляшку, вона знову бере телефон і показує мені екран.
— Я читала в «Чикаго меґезін» рецензію про виставку Марші Альтман.
— Позитивний?
— Практично любовний лист.
— Радий за неї.
— Мені завжди здавалось... — вона замовкає, але я знаю, до чого йдеться. П’ятнадцять років тому, до нашого знайомства, Даніела подавала великі надії у світі мистецтва в Чикаго. Вона мала власну студію в Бактауні, виставляла свої роботи в кількох галереях, підготувала свою першу персональну виставку в Нью-Йорку. Та життя диктувало своє. Я. Чарлі. Напад важкої післяпологової депресії.
Крах усіх її планів.
Тепер вона дає приватні уроки учням середніх класів.
— Не скажу, що не радію за неї. Ну, тобто, вона талановита й цілком заслуговує на все це.
Я кажу:
— Якщо тобі від цього трохи полегшає, то Раян Голдер щойно отримав премію Павійського університету.
— Що це?
— Міждисциплінарна нагорода, яку присуджують за досягнення в медико-біологічних та природничих науках. Цю премію Раян отримав за дослідження в неврології.
— Щось солідне?
— Мільйон доларів. Визнання. Відкриті шлюзи для грантів.
— Крутіше ТА?
— Авжеж, це справжня премія. Він запросив мене на невелику неформальну вечірку з цього приводу, але я відмовився.
— Чому?
— Бо це наш вечір.
— Треба було піти.
1
Еліот Т.С., «Бернт Нортон», з англійської переклав Григорій Конур
2
Телоніус Монк (англ. Thelonious Monk; 10 жовтня 1917 — 17 лютого 1982) — видатний джазовий піаніст і композитор, один з родоначальників бібопу.