У другій половині дня ми пішки вирушаємо до містечка. Йдемо посеред старої сільської дороги. На сонці дорожнє покриття вже підсохло, а в тіні — вкрите кіркою злежаного снігу.
Ми купуємо одяг у комісійному магазині, а потім ідемо на денний сеанс у місцевому кінотеатрі, де показують фільм, який вийшов півроку тому.
Це тупа романтична комедія.
Саме те, що нам зараз потрібно.
Ми сидимо аж до кінця титрів, поки не вмикається світло, а коли ми виходимо з кінотеатру, надворі вже сутеніє.
На околиці містечка заходимо чогось випити в єдиний відчинений ресторан.
Ми сидимо в барі.
Даніела замовляє склянку піно нуар. Я замовляю собі пиво, а для Чарлі — кока-колу.
Придорожній ресторанчик переповнений — це єдина розвага буднього вечора в містечку Айс Рівер, штат Вісконсин.
Ми замовляємо їжу.
Я випиваю другу порцію пива, потім третю.
Невдовзі ми з Даніелою хмеліємо, а шум у ресторанчика зростає.
Вона кладе руку мені на ногу.
Від вина її погляд трохи затуманений, і мені так добре знову сидіти біля неї. Я стараюсь відгонити думки, що всі ці милі дрібниці, все, що зараз відбувається — для мене востаннє, але ці настирливі думки знову опосідають мене.
Народу в ресторанчику більшає.
Чудовий гамір.
У кінці залу на маленькій сцені починають розсідатися музики.
Я п’яний.
Не в зюзю, і не як хлющ.
Просто приємно «тепленький».
Якщо я думатиму про щось інше, а не про те, що відбувається в даний момент, то мене зовсім розвезе, тому я думаю не про щось інше, а про те, що відбувається тут і зараз.
Музик четверо, вони грають стилізовану народну музику «кантрі-енд-вестерн». Скоро ми з Даніелою вже повільно танцюємо серед натовпу на маленькому п’ятачку.
Вона притулилася до мене, моя долоня лежить на її попереку, під звуки гавайської гітари й від того, як вона дивиться на мене, мені хочеться тільки одного — затягти її в наше скрипуче ліжко з розгвинченими бильцями і позбивати к бісу зі стін усі оті картинки в рамках.
Ми з Даніелою сміємося, самі не знаємо з чого.
— Ну ви, дітки, й нализалися! — каже Чарлі.
Якщо це й перебільшення, то невелике.
— Треба було випустити пару, — відповідаю я.
Чарлі каже Даніелі:
— За останній місяць такого не було, правда ж?
Вона дивиться на мене.
— Ні, не було.
Ми бредемо по шосе вже в темряві. Ні позаду, ні попереду нас не блиснула жодна фара.
У лісі цілковита тиша.
Ніщо не ворухнеться.
Тихо й спокійно, як на картині.
Я замикаю двері до нашої кімнати.
Даніела допомагає мені стягти з ліжка матрац.
Ми розстеляємо його на підлозі, гасимо світло й знімаємо із себе весь одяг.
У кімнаті холодно навіть із увімкненим калорифером.
Голяка й хапаючи дрижаки, ми залазимо під ковдри.
Її шкіра гладенька й холодна, рот м’який і теплий.
Я цілую її.
Вона каже, що я так потрібен їй всередині неї, що їй аж боляче.
Бути з Даніелою не значить, бути наче дома.
Бо це і є уособленням нашого дому.
Пам’ятаю, як я подумав про це, коли ми вперше кохалися п’ятнадцять років тому. Я відчув, що знайшов щось таке, що мені й на думку не спадало шукати.
Сьогодні я ще більше впевнююсь у цьому, коли дерев’яна підлога тихо стогне під нами, а місячний промінь прокрадається між завісами, щоб освітити обличчя Даніели, коли вона відкриває рот, а голову захиляє, і так вимогливо шепоче моє ім’я.
Ми впріли, в тиші чути, як калатають наші серця.
Даніела запускає пальці в моє волосся і в темряві дивиться на мене так, як я люблю.
— Чого ти? — питаю.
— Чарлі точно зауважив.
— Що саме?
— Те, що він сказав, коли ми повертались. Так не було відтоді, як з’явився Джейсон-2. Тебе неможливо замінити. Навіть тобою. Я все згадую, як ми вперше зустрілися. У ту мить нашого життя ми могли пересіктися з ким завгодно. Але ти з’явився на тій вечірці й урятував мене від того придурка. Я знаю, що частина нашої історії — це чиста фізика, іскра між двома контактами. Але друга частина — це просто диво. Диво в тому, що ти увійшов у моє життя саме в потрібну мить. Саме ти, а не хтось інший. У якомусь сенсі, це навіть більше диво, ніж та іскра сама по собі. Те, що ми взагалі знайшли одне одного.
— Це надзвичайно!
— І ось я бачу, що те ж саме сталося вчора. Із усієї купи Джейсонів тільки ти додумався утнути оту божевільну штуку в закусочній, щоб опинитися в поліції, де ми нарешті так благополучно зустрілися.