Вона питає:
— Хтось стріляв?
— Так.
— Що відбувається?
— Вони нас знайшли.
— Хто?
— Я.
— Як це могло статися?
— Нам треба їхати негайно. Ви обоє йдіть у нашу спальню, одягайтеся, починайте збирати речі. Я піду перевірю, чи замкнені задні двері, а потім прийду до вас.
Вони рушають коридором.
Вхідні двері надійно замкнені.
В будинок можна потрапити тільки через французькі двері, які ведуть з веранди у вітальню.
Я проходжу через кухню.
Даніела й Чарлі чекатимуть від мене рішення про наші подальші дії.
А я поняття не маю, що нам робити.
Ми не можемо скористатися машиною.
Нам доведеться йти пішки.
Коли я добираюся до вітальні, мої думки вже несуться бурхливим потоком свідомості.
Що нам треба взяти із собою?
Телефони.
Гроші.
Де наші гроші?
У конверті в нижній шухляді комода в нашій спальні. Що ще нам знадобиться?
Що нам не можна забути?
Скільки моїх версій полює тут на нас?
Невже я сьогодні помру?
Від своєї власної руки?
Я намацую дорогу в темряві, повз диван, до французьких дверей. Коли я підходжу й смикаю ручки, мені спадає на думку: тут не може бути так холодно.
Хіба що ці двері недавно відчиняли.
Буквально кілька секунд тому.
Зараз вони замкнені, а я не пам’ятаю, щоб я їх зачиняв. У шибки я наче щось бачу на веранді, але ще дуже темно, і важко щось розгледіти. Здається, воно ворушиться. Мені треба повертатися до сім’ї.
Коли я стаю спиною до французьких дверей, з-за дивана виростає якась тінь.
У мене зупиняється серце.
Спалахує лампа.
Я бачу себе за три метри від себе, одна рука на вимикачі, в іншій — пістолет, націлений на мене.
На ньому тільки труси.
Руки закривавлені.
Він обходить диван, тицяючи пістолет мені в обличчя, і тихо каже:
— Роздягайся.
Я впізнаю його по шраму на обличчі.
У французькі двері мені видно, що робиться позаду мене.
Світла лампи достатньо, щоб побачити на веранді купу одягу — черевики «Тімберденди» і бушлат — та ще одного Джейсона, який лежить на боку, головою в калюжі крові, з перерізаним горлом.
Він каже:
— Я не повторюватиму.
Я починаю розстібати сорочку.
— Ми знайомі, — кажу.
— Ще б пак.
— Ні, я про шрам на твоєму обличчі. Два дні тому ми разом пили пиво.
Я бачу, що він розуміє, про що я кажу, але це на нього не впливає так, як я сподівався.
Він каже:
— Це не змінить того, що має статися. Це кінець, брате. Ти зробив би так само, і ти це знаєш.
— Ні, насправді я б цього не робив. Спершу збирався, але не робитиму.
Я витягаю руки з рукавів і кидаю йому сорочку.
Я знаю, що він задумав: перевдягтися в мій одяг. Піти до Даніели, видавши себе за мене. Йому доведеться знову різонути себе по тому шраму, щоб це виглядало, як свіжа рана.
Я кажу:
— У мене є план, як її захистити.
— Еге ж, я читав. Я не збираюся жертвувати собою заради того, щоб із моєю жінкою і сином був хтось інший. Джинси також.
Я розстібаю їх, думаючи, що я помилявся. Ми не одне й те ж саме.
— Скількох із нас ти вбив сьогодні? — питаю.
— Чотирьох. А якщо треба буде, то вб’ю і тисячу.
Витягши з джинсів одну ногу, я кажу:
— Щось сталося з тобою в кубі, у тих світах, про які ти говорив. Чому ти став таким?
— Мабуть, вони тобі не дуже й потрібні. А раз так, то ти на них і не заслугову...
Я жбурляю джинси йому в обличчя і накидаюсь на нього.
Обхоплюю Джейсона за стегна, ривком піднімаю і щосили гепаю ним об стіну, вибиваючи з його легень повітря.
Пістолет падає на підлогу.
Я футболю його на кухню, поки Джейсон оговтується, і замантулюю коліном йому в обличчя.
Чується хрускіт кісток.
Вхопивши його за голову, замахуюсь коліном, щоб іще раз йому ввірвати, але він вибиває з-під мене мою ліву ногу.
Я падаю на паркет, вдаряюся потилицею так, що в мене іскри летять з очей, і ось він вже сидить на мені верхи. Кров тече з його роз’юшеного обличчя, однією рукою він душить мене за горло.
Він частує мене кулаком, і я відчуваю, що в мене на щоці під лівим оком вибухає супернова болю.
Він ще врізає мені.
Я кліпаю крізь полуду сліз і крові, і коли я вже можу щось розібрати, то чітко бачу, що в руці, якою він мене бив, він стискає ніж.
Постріл.
У мене дзвенить у вухах.
У його грудині з’являється маленький чорний отвір, через який струмує кров і стікає по центру грудей. Ніж випадає з його рук і дзенькає на підлозі біля мене. Я бачу, як він намагається затулити пальцем той отвір, але кров не зупиняється.