— Але?
— Моє життя чудове, — кажу я. — Просто воно не визначне. Але був час, коли воно могло таким стати.
— Ти вбив свою амбіцію, так?
— Вона померла природнім шляхом. Від недогляду.
— А ти знаєш точно, як це сталося? Чи був якийсь момент, коли...
— Мій син. Мені було двадцять сім, і ми з Даніелою були разом кілька місяців. Вона повідомила, що завагітніла. Нам було добре разом, але це не було кохання. А може, й було. Не знаю. Ми точно не збиралися заводити сім’ю.
— Але завели.
— Якщо ти вчений, то час, коли тобі під тридцять, критичний. І якщо на цей час ти не заявив про щось видатне, то ти вибуваєш із гри.
Може, це дія наркотику, але розмовляти так приємно. Оазис нормальності після двох найбожевільніших годин у моєму житті. Я знаю, що це не так, але мені здається, що поки ми розмовляємо, нічого поганого не станеться. Наче слова мене захищають.
— У тебе були якісь значні досягнення? — питає він.
Тепер я мушу робити зусилля, щоб у мене не заплющувалися очі.
— Так.
— І що це було?
Я чую його голос десь іздаля.
— Я намагався створити квантову суперпозицію об’єкта, видимого людському оку.
— І чому ти закинув свої дослідження?
— Коли народився Чарлі, то в перший рік життя в нього були серйозні проблеми зі здоров’ям. Я мусив не вилазити з «чистої кімнати» тисячі годин. Але я просто не міг до неї добратися. Я був потрібний Даніелі. Я був потрібний своєму синові. Я втратив фінансування. Втратив імпульс. Я виявився молодим, новоявленим генієм на хвилину, і коли я спіткнувся, моє місце зайняв хтось інший.
— Ти шкодував про своє рішення залишитися з Даніелою і пов’язати власне життя з нею?
— Ні.
— Ніколи?
Я думаю про Даніелу, і мене затоплює хвиля ніжності разом із усвідомленням жаху моменту. Страх повертається, а з ним — ностальгія, яка пронизує до кісток. Зараз я потребую її так, як нікого в житті.
— Ніколи.
І ось я лежу на підлозі, моє обличчя на холодному бетоні, а від наркотику моя свідомість кудись провалюється.
Він колінкує біля мене, перевертаючи мене на спину, а я дивлюся вгору на це місячне світло, яке вливається у високі вікна цього забутого місця, на темряву, яка береться брижами від метушіння світла й кольору, на те, як біля генераторів з’являється і пропадає порожнеча.
— Я побачу її знову? — запитую.
— Не знаю.
Я вкотре хочу спитати, що йому треба від мене, але не можу зібрати слів докупи.
Мої очі заплющуються, я намагаюсь опиратися цьому, та марно.
Він знімає рукавичку й торкається мого обличчя голою рукою.
Стримано.
Обережно.
Він каже:
— Послухай мене. Ти злякаєшся, але впораєшся. У тебе буде все, чого ніколи не було. Мені шкода, що я так налякав тебе сьогодні, але я мусив привести тебе сюди. Мені дуже шкода, Джейсоне. Я роблю це для нас обох.
Я вичавлюю:
— Хто ви?
Замість відповіді він лізе в кишеню, витягає ще один шприц і маленьку скляну ампулу, наповнену прозорою рідиною, яка в місячному світлі виблискує, наче ртуть. Він знімає кришку з голки й набирає в шприц вміст ампули.
Мої повіки поволі опускаються, але я бачу, як він задирає рукав на лівій руці й робить собі укол.
Потім він кидає ампулу й шприц на бетонну підлогу між нами, і останнє, що я бачу, перш ніж мої очі зовсім заплющуються, це скляна ампула, яка котиться до мого обличчя.
Я шепочу:
— Що тепер?
І він говорить:
— Якщо я скажу, ти не повіриш.
Розділ другий
Я відчуваю, як хтось сіпає мене за щиколотки.
Руки ковзають мені під плечі, і якась жінка каже:
— Як же його витягти з цієї коробки?
Чоловік відповідає:
— Гадки не маю. Дивись-но, він приходить до тями.
Я розплющую очі, але бачу тільки якийсь змазаний рух і світло.
Чоловік гиркає:
— Виймаймо вже його звідси, чорт забирай.
Я намагаюся щось сказати, але з мого рота вилазить якась словесна каша.
Жінка говорить:
— Докторе Дессен? Ви мене чуєте? Ми зараз перекладемо вас на каталку.
Я дивлюсь у бік своїх ніг, і постать чоловіка набуває чіткіших обрисів. Він дивиться на мене крізь віконце алюмінованого захисного костюма з автономним дихальним апаратом.
Він переводить погляд на жінку десь позад мене й командує:
— Раз, два, три.
Вони перекладають мене на каталку і застібають фіксатори навколо моїх щиколоток і кистей.
— Це тільки для вашої безпеки, докторе Дессен.
Я бачу, як наді мною, десь на висоті 12-15 метрів, мелькає стеля.