Але правда полягає в тому, що я таки зробив той інший вибір.
Бо я — це не тільки я.
Моє розуміння ідентичності особистості сильно похитнулося — виявляється, що я всього лише одна грань істоти на ім’я Джейсон Дессен, істоти, яка має безкінечну кількість граней, і яка зробила всі можливі варіанти вибору, і прожила всі можливі життя.
І я не можу позбутися думки, що ми — це щось більше, ніж просто загальна сума всіх виборів, які ми зробили, і що весь той безмір шляхів, які ми могли обрати, також якимось чином впливає на весь загал нашої ідентичності.
Але чхати я хотів на всіх тих інших Джейсонів.
Мені не потрібні їхні життя.
Я хочу своє життя.
І хай там як влаштована вся та механіка, а я хочу бути тільки разом із цією Даніелою і з цим Чарлі. Бо якщо різниця буде хоч у мікрон, вони вже не будуть тими людьми, яких я люблю.
Ми повільно спускаємося сходами в генераторну, наші кроки лунко розносяться у величезному відкритому просторі.
За один проліт від підлоги Даніела каже:
— Унизу хтось є.
Я завмираю.
Я вдивляюсь униз, у темряву, і в мене пересихає в роті.
Я бачу, як якийсь чоловік устає з того місця на підлозі, де він сидів.
Поряд із ним — ще один.
І ще.
Уся темрява між останнім генератором і кубом, забита моїми версіями, які зводяться на ноги.
Чорт.
Вони прийшли зарано для лотереї.
Їх десятки.
І всі дивляться на нас.
Я озираюся на сходи, кров так сильно шумить у моїх вухах, що на якийсь час заглушує все водоспадом панічного «білого шуму».
Даніела каже:
— Ми не будемо тікати, — вона витягує пістолет з-за мого пояса й бере мене під руку. — Чарлі, візьми батька за руку і хай там що — не відпускай.
— Ти впевнена? — питаю.
— На мільйон відсотків.
Чарлі й Даніела міцно тримаються за мене з обох боків. Ми повільно долаємо останні кілька сходинок й рушаємо порепаною бетонною підлогою.
Мої двійники стоять між нами й кубом.
У залі нічим дихати.
Чути тільки наші кроки й вітер, який задуває у вибиті вікна високо вгорі.
Я відчуваю, як Даніела тремтить, видихаючи.
Рука Чарлі мокріє в моїй.
— Просто йдемо, — кажу я.
Один із них виступає наперед.
Він звертається до мене:
— Це не те, що ти пропонував.
Я кажу:
— Усе змінилося. Ціла купа нас спробувала вбити мене минулої ночі, і...
Даніела перебиває, додаючи:
— Один із вас стріляв у нашу машину, в якій сидів Чарлі. Все. Досить.
Вона підштовхує мене вперед.
Ми впираємося в них.
Вони непорушно стоять на нашому шляху.
Хтось каже:
— Раз ти тут, то проводьмо цю лотерею.
Даніела стискає мою руку ще сильніше.
Вона каже:
— Ми з Чарлі йдемо в куб із цим чоловіком. — У неї перехоплює голос. — Якби існував якийсь інший вихід... Ми просто стараємося зробити все якнайкраще.
Цього не уникнути — я зустрічаюся поглядом із Джейсоном, який стоїть найближче. Його заздрість і ревнощі — як окрема істота. На ньому якесь лахміття. Від нього тхне бездомністю і відчаєм.
Він тихо гарчить до мене:
— Чому це ти її отримав?
Джейсон позаду нього каже:
— Йдеться не про нього. Йдеться про те, чого хоче вона. Про те, що краще для нашого сина. Ось що зараз важливо. Дайте їм дорогу. Відійдіть усі.
Натовп починає розступатися.
Ми повільно йдемо коридором із Джейсонів.
Хтось плаче.
Гарячими, лютими, розпачливими сльозами.
Я теж плачу.
І Даніела.
І Чарлі.
Інші — стримані й напружені.
Нарешті останній з них відступає.
Попереду бовваніє куб.
Двері розчинені навстіж.
Чарлі заходить перший, за ним — Даніела.
Ледве втримуючи серце в грудях, я все чекаю, що ось зараз щось станеться.
Мене вже нічого не здивує.
Я переступаю поріг, беруся рукою за двері, кидаю останній погляд на свій світ.
Цю картину я ніколи не забуду.
Зверху, з вікон, ллється світло, падає на старі генератори, а в оглушливій, моторошній і запаморочливій тиші з півсотні моїх версій незмигно дивляться на куб.
Замок у дверях клацає.
Засув стає на місце.
Я вмикаю ліхтар і дивлюся на свою сім’ю.
На якусь мить здається, що Даніела ось-ось втратить свідомість, але вона тримається.
Я витягаю шприци, голки й ампули.
Налаштовую все.
Просто, як у старі часи.
Я допомагаю Чарлі закасати рукав сорочки вище ліктя.