Два прольоти вниз, два вгору.
Що там Аманда казала на початку бесіди? Що ми на підрівні два? Невже все це під землею?
— Джейсоне? Ти йдеш?
Я йду за Лейтоном, видираюся нагору, попри ватяні ноги й головний біль.
У верхній частині прогону, біля армованих сталевих дверей, видніється напис «ЗЕМЛЯ».
Лейтон проводить ключем-карткою, набирає код і відчиняє двері. Перед нами на стіні вивіска: «Лабораторії швидкості».
Ліворуч — ряд ліфтів.
Праворуч — контрольно-пропускний пункт із грізним охоронцем, який стоїть між металодетектором і турнікетом, вихід якраз позаду нього.
Здається, місцева охорона стоїть переважно обличчям до входу, і налаштована більше не пускати людей увійти, ніж вийти.
Лейтон веде мене повз ліфти коридором до пари подвійних дверей у дальньому кінці, котрі він відчиняє своїм ключем-карткою.
Ми входимо, він вмикає світло, перед нашими очима з’являється добре обладнаний кабінет, стіни якого прикрашені фотографіями комерційних пасажирських авіалайнерів, військових надзвукових реактивних літаків і двигунів, котрі приводять їх у рух.
Мені впадає в око фотографія в рамці на столі — літній чоловік тримає на руках хлопчика, дуже схожого на Лейтона. Вони стоять в ангарі перед величезним турбовентиляторним двигуном, прямо по центру агрегату.
— Я подумав, що в моїй ванні тобі буде зручніше, — Лейтон вказує на двері в дальньому кутку. — Я буду тут, — каже він, сідаючи на край столу й витягаючи телефон з кишені. — Гукай, якщо тобі щось буде треба.
Ванна холодна й стерильна.
Тут є туалет, пісуар, душова кабіна й маленьке віконце посередині задньої стінки.
Я зайшов у туалет.
У мене перехопило подих, я ледве дихаю.
Вони чекали мого повернення чотирнадцять місяців. Навряд чи вони випустять мене з цієї будівлі. Не сьогодні. Може, вони мене недовго триматимуть з огляду на те, що я не той чоловік, за якого вони мене вважають.
Хіба що це якесь химерне випробування або гра.
Голос Лейтона пробивається крізь двері:
— У тебе там усе гаразд?
— Так.
— Не знаю, що ти там побачив, усередині тієї штуки, але я хочу, щоб ти знав — я завжди поряд, брате. — Якщо щось не так, то ти кажи мені, я допоможу.
Я підводжуся.
Він веде далі:
— Я дивився на тебе із глядацької зали, мушу сказати, що ти явно не в собі.
Якщо мені доведеться знову йти з ним через вестибюль, чи вдасться мені відірватися і прорватися через охорону? Я уявив того здоровенного охоронця біля металодетектора. Мабуть, що ні.
— З точки зору фізичного стану, все, я думаю, буде гаразд, а от твій психічний стан мене дуже турбує.
Щоб дістатися вікна, мені доводиться стати на обідок порцелянового пісуара. Скло виявляється заблокованим рукоятками з обох боків.
Вікно всього десь шістдесят на шістдесят сантиметрів, і я сумніваюся, що пролізу в нього.
Голос Лейтона відлунюється у ванній, та коли я сповзаю на раковину, його слова чіткішають.
—...найгірше, що ти можеш вчинити, це намагатися впоратися із цим самотужки. Будьмо чесними. Ти з тих хлопців, які вважають, що самі здатні подолати будь-що.
Я підходжу до дверей.
Тут є защіпка.
Тремтячими пальцями я повертаю циліндр замка.
— Хай там що ти відчуваєш, — його голос поряд, за кілька сантиметрів, — я хочу, щоб ти ділився цим зі мною, і якщо треба перенести цей дебрифінг на завтра, чи на наступний...
Коли защіпка, м’яко клацнувши, стає на місце, він замовкає.
Якусь мить усе тихо.
Я обережно відступаю крок назад.
Двері ледь сіпаються, а потім несамовито гуркочуть у рамі.
Лейтон гукає:
— Джейсоне. Джейсоне!
А потім:
— Групу безпеки негайно до мого кабінету! Дессен зачинився у ванній.
Двері здригаються під ударами Лейтона, але замок тримає міцно.
Я кидаюсь до вікна, видираюся на пісуар і сіпаю обидві рукоятки з обох боків скла.
Лейтон на когось кричить, і хоч я не розбираю слів, але мені вчувається наближення чиїхось кроків.
Вікно відчиняється.
До середини вливається нічне повітря.
Навіть стоячи на пісуарі, я не впевнений, що туди доберуся.
Відштовхуюсь од пісуара, підстрибую й тягнуся до відчиненої рами, але мені вдається лише просунути в неї одну руку.
Коли щось гупає у двері, мої черевики саме шкребуть і ковзають по гладкій вертикальній стіні. Нема за що зачепитись або на що спертись.