Я падаю на підлогу, знову видираюсь на пісуар.
Лейтон горлає:
— Давай!
Я знову стрибаю і цього разу мені вдається зачепитися за підвіконня обома руками. Я ледве тримаюся, але принаймні не падаю.
Коли позаду вибивають двері ванної, я вже звиваюсь у вікні.
Лейтон гукає мене, його голос зривається у пронизливий вереск.
Я вивалююсь у темряву.
Півсекунди, і я падаю обличчям на тротуар.
Підхоплююсь на ноги, приголомшений, сторопілий, у вухах дзвенить, по щоці тече кров.
Я надворі, у темному проході між двома будинками.
У рамі відчиненого вікна з’являється обличчя Лейтона.
— Джейсоне, не роби цього. Я тобі допоможу.
Я відвертаюся і біжу, в невідь, спочатку щоб хоч вибратися із цього проходу.
Так, вибрався.
Тепер кілька цегляних сходинок вниз.
Я у бізнес-парку.
Непримітні, невисокі будівлі групуються навколо похмурого озерця з підсвіченим фонтаном посередині.
Вже пізно, тож не дивно, що довкола ані душі.
Я швидко проминаю лавки, підстрижені кущі, альтанку, знак зі стрілкою під написом «ДО ПІШОХІДНИХ ДОРІЖОК».
Кидаю погляд через плече: будівля, з якої я щойно втік, п’ятиповерхова, непоказна, нічим не примітний приклад архітектурної посередності, на виході з якої товчуться люди, ніби оси біля потривоженого вулика.
У кінці озерця я сходжу з тротуару й перебираюся на гравійну стежку.
Піт випікає мені очі, легені палахкотять, але я й далі розмахую руками й крок за кроком іду вперед.
З кожним кроком вогні бізнес-парку залишаються все далі й далі позаду.
Нічого не бачу поперед себе — лишень привітна темрява, і я прямую до неї, в неї, наче від цього залежить моє життя.
Сильний освіжний вітер ударяє мені в обличчя, і я хочу зрозуміти, куди ж це я йду, бо мусить же бути попереду бодай якесь світло? Або хоч якийсь спалах? Та я наближаюсь до якогось величезного чорного провалля.
Я чую плескіт хвиль.
Я виходжу на берег.
Місяця немає, але зорі настільки яскраві, що в темряві вимальовується розбурхана поверхня озера Мічиган.
Я дивлюся назад, у бік бізнес-парку, краєм вуха вловлюю пошматовані вітром голоси, що наближаються, і бачу промені кількох ліхтариків, які виблискують у темряві.
Я повертаю на північ і починаю бігти, під ногами хрускотить відполіроване хвилями каміння. За кілька миль берегової лінії видніється слабке нічне світіння в центрі міста, де хмарочоси нависають над водою.
Я озираюся, бачу, що кілька ліхтариків спрямовані на південь, від мене, а інші спрямовані на північ.
Вони женуться за мною.
Я повертаю геть від води, перетинаю велодоріжку і прямую до стіни кущів.
Голоси наближаються.
Цікаво, чи зараз досить темно, щоб мене не помітили?
На моєму шляху виростає дамба заввишки з метр, я перелізаю через бетонну споруду, обдираючи гомілки, і стаю на всі чотири, продираючись крізь живоплоти. Гілки хапають мене за сорочку, лізуть в обличчя, в очі.
Виборсуюся з кущів і опиняюсь посеред дороги, яка йде паралельно береговій лінії.
З боку бізнес-парку я чую звук двигуна, який швидко наближається.
Мене осліплює дальнє світло фар.
Перебігаю дорогу, перестрибую сітчасту загорожу, і ось вже я біжу чиїмось двором, перескакуючи через перекинуті велосипеди й скейтборди, стрімголов мчу вздовж будинку, поки всередині захлинається від гавкоту собака; вмикається світло, коли я перебігаю через задній двір, знову перелітаю через паркан, і помічаю, що вже біжу через дальній кінець порожнього бейсбольного поля, із жахом думаючи, чи надовго мене вистачить.
Відповідь приходить навдивовижу швидко.
На краю внутрішнього поля бейсбольного майданчика я падаю, як підкошений, обливаючись потом, відчуваючи, як болить кожен м’яз.
Собака й досі гавкає десь там позаду, але озираючись на озеро, я не бачу світла ліхтариків, не чую ніяких голосів.
Я лежу там не знати скільки часу, і здається, що мине вічність, перш ніж я зможу віддихатись.
Нарешті мені вдається сісти.
Ніч прохолодна, і вітер, який дме з озера, розхитує навколишні дерева й жене хвилі осіннього листя на бейсбольний майданчик.
Я спинаюся на ноги, спраглий, втомлений, і намагаюся осмислити все, що сталося зі мною за останні чотири години мого життя, але мій мозок не в змозі зараз аналізувати інформацію.
Я виходжу з бейсбольного поля і опиняюся в робітничому Південному окрузі Чикаго.