Вулиці порожні.
Квартал за кварталом — мирні тихі будинки.
Я проходжу півтора кілометра, може, більше, потім зупиняюсь на безлюдному перехресті ділового району, спостерігаючи за прискореним у нічний час циклом світлофора наді мною.
Головна вулиця за два квартали звідси, а тут взагалі немає ніяких ознак життя, хіба що якийсь занюханий бар по той бік вулиці, у вікнах якого блимають логотипи трьох «найуживаніших» марок пива. Коли звідти вивалюється очманіла компанія в хмарі диму й п’яному варняканні, здалеку з’являються фари першого за останні двадцять хвилин автомобіля.
Таксі, на якому горить знак «Кінець робочого дня».
Я виходжу на перехрестя і стаю у світлі світлофора, розмахуючи руками. Наблизившись, таксі гальмує і намагається об’їхати мене, але я ходжу перед ним, стараючись увесь час триматися прямо перед його бампером, змушуючи його зупинитися.
Розлючений водій опускає вікно.
— Якого дідька ви робите?
— Мені треба їхати.
Таксист сомалієць, його тонке, мов лезо, бородань, він дивиться на мене через величезні окуляри з товстими скельцями.
Він каже:
— Уже друга година ночі. На сьогодні я закінчив. Більше не працюю.
— Будь ласка.
— Ви вмієте читати? Подивіться на знак, — він плескає рукою по даху автомобіля.
— Мені треба дістатися додому.
Вікно починає підніматися.
Я лізу в кишеню, дістаю пластиковий мішечок з моїми особистими речами, розкриваю його й показую йому затискач для банкнотів.
— Я можу заплатити вам більше, ніж...
— Геть з дороги.
— Я плачу дві ціни.
Вікно зупиняється за п’ятнадцять сантиметрів від верхньої частини дверей.
— Готівкою?
— Готівкою.
Я швидко проводжу великим пальцем по стосику банкнот. До Північного округа можна доїхати за 75 доларів, і в мене вистачить на подвійну оплату.
— То сідайте, якщо ми вже їдемо! — кричить він.
Кілька завсідників бару помітили, що таксі зупинилося на перехресті. Вони кидаються в наш бік, гукаючи мені, щоб я притримав машину.
Я закінчую підбивати свій баланс — 332 долари і три задавнені кредитні картки.
Я всідаюся на заднє місце й кажу, що мені треба на Логан-сквер.
— Це ж сорок кілометрів!
— Так я ж плачу вдвічі більше.
Він дивиться на мене в дзеркало заднього виду.
— Де гроші?
Я відраховую 100 доларів і кладу їх на переднє сидіння.
— Решта, коли доїдемо.
Він хапає гроші й пригазовує через перехрестя повз п’яниць.
Я розглядаю вміст затискача банкнот. Під грошима й кредитними картками ще лежить водійське посвідчення штату Іллінойс з моєю фотографією, яке я не бачив, пропуск у тренажерний зал, де я ніколи не був, і картка медичного страхування від перевізника, котрою я ніколи не користувався.
Таксист потай позирає на мене у вікно заднього виду.
— У вас була погана ніч.
— А що, дуже видно?
— Я думав, ви п’яний, та наче не схоже. Одяг порваний. Обличчя в крові.
Я теж, мабуть, не захотів би підвозити такого, як я, котрий стоїть на перехресті о другій ночі, схожий на бомжа і божевільного.
— У вас проблеми, — каже він.
— Точно.
— А що ж сталося?
— Та я і сам до пуття не знаю.
— Я відвезу вас до лікарні.
— Ні, я хочу додому.
Розділ третій
Ми мчимо на північ порожньою федеральною трасою, обрій невпинно насувається. З кожним кілометром я відчуваю, як до мене поступово повертається здоровий глузд, бо мене зігріває сама думка про те, що скоро я буду дома.
Даніела допоможе мені розібратися в усьому, що відбувається.
Таксист припарковується через дорогу від мого особняка, і я плачу йому обіцяну решту.
Я поспішно переходжу через вулицю, швидко піднімаюся сходами, витягаю з кишені ключі, а це зовсім не мої ключі. Я намагаюся знайти потрібний ключ, який би підійшов до замка у дверях, і розумію, що двері не мої. Ні, це мої двері. Моя вулиця. Мій номер на поштовій скриньці. Але ручка не така. Деревина дуже вишукана, а петлі такі залізні, готичного штибу, вони б краще пасували якійсь середньовічній таверні.
Я повертаю замок.
Двері прочиняються досередини.
Щось не так.
Зовсім, зовсім не так.
Я переступаю через поріг і заходжу в їдальню.
Це запах не мого дому. Не пахне нічим, тільки пробивається слабенький запах пилюки. Наче тут довго ніхто не жив. Світло не горить. Не просто десь темно, а вимкнене все. До останньої лампи.
Я зачиняю двері й нишпорю по стіні в темряві, аж поки не намацую димер. Люстра, зроблена з оленячих рогів, заливає кімнату теплим світлом над мінімалістським скляним столом, не моїм, і над стільцями, також не моїми.