Я гукаю:
— Привіт!
В будинку дуже тихо.
Мерзотно тихо.
У мене дома на каміні за обіднім столом є велика репортажна фотографія, де ми з Даніелою і Чарлі стоїмо на оглядовому майданчику в Національному парку Єллоустоун.
У цьому будинку є чорно-біле з глибоким контрастом фото цього ж таки каньйону. Зроблене набагато майстерніше, тільки нікого з нас на ньому немає.
Я заходжу на кухню. При моїй появі датчик вмикає підсвітку.
Це чудово.
Дорого.
І бездушно.
У мене дома на нашому білому холодильнику магнітиками прикріплена робота Чарлі-першокласника (зроблена з макаронів). Я завжди усміхаюся, коли дивлюся на неї. А в цій кухні на сталевому фасаді холодильника «Gaggenau» нема жодної плямочки.
— Даніело!
Навіть луна від мого голосу тут звучить інакше.
— Чарлі!
Тут менше речей, відлуння сильніше.
Я проходжу через вітальню і бачу, що мій старий програвач тулиться до найсучаснішої аудіосистеми, а моя колекція джазового вінілу любовно розставлена в алфавітному порядку на зроблених на замовлення вбудованих полицях.
Я піднімаюся сходами на другий поверх.
У коридорі темно, вимикача немає на звичному місці, та це байдуже. Майже вся система освітлення працює на датчиках руху, а наді мною ще й мерехтить підсвітка.
Це не моя дерев’яна підлога. Вона краща, дошки ширші й трохи грубіші.
Між передпокоєм і вітальнею триптих із зображенням моєї сім’ї у Вісконсин Деллс замінений на ескіз пірса на березі озера Мічиган. Вугільним олівцем на пергаменті. В око впадає підпис художника в правому нижньому кутку — Даніела Варгас.
Я заходжу в наступну кімнату ліворуч.
У кімнату мого сина.
Тільки це не вона. Не видно його сюрреалістичних малюнків. Ні ліжка, ні постерів манга, ні стола з горою зошитів і підручників на ньому, ні лава-лампи, ні рюкзака, ні одягу, розкиданого по підлозі.
Натомість — монітор на широкому столі з книжками й аркушами паперу.
Шокований, доходжу до кінця коридору. Штовхаю матові розсувні двері в стінну нішу й заходжу до основної спальні — вона розкішна, холодна, і, як усе в цьому особняку, не моя.
Стіни прикрашені ще кількома ескізами, зробленими вугільним олівцем на пергаменті, у тому ж стилі, що й той, у вітальні. Але центральне місце в кімнаті займає скляна вітрина, вмонтована в підставку з деревини акації. Зісподу театрально б’ють промені світла, висвітлюючи свідоцтво у м’якій шкіряній папці, котра спирається на оббитий оксамитом стовпчик, а з нього звисає тоненький ланцюжок із золотою монетою, на якій викарбувано портрет Джуліана Павії.
У сертифікаті сказано:
Премія Павійського Університету присуджена
ДЖЕЙСОНУ ЕШЛІ ДЕССЕНУ
за видатні досягнення в поглибленні наших знань і розуміння походження, розвитку та властивостей Всесвіту шляхом поміщення макроскопічного об’єкта в стан квантової суперпозиції.
Я сідаю на край ліжка.
Щось мені недобре.
Щось мені зовсім погано.
Мій дім повинен бути моїм притулком, місцем безпеки й затишку, де мене оточує сім’я. А він навіть не мій.
Мій шлунок бунтує.
Я мчу в чужу ванну, ривком піднімаю сидіння унітазу й випорожнюю свої нутрощі в незайману чашу.
Я вмираю від спраги.
Я відкручую кран і підставляю рот під струмінь води.
Обливаю водою обличчя.
Плентаюся назад у спальню.
Десь подівся мій мобільник, але на приліжковому столику є стаціонарний телефон.
Я ніколи не набирав номер мобільного телефону Даніели, тому якийсь час доводиться згадувати. Нарешті це мені вдається.
Чотири гудки.
Відповідає чоловічий голос, низький, сонний.
— Алло?
— Де Даніела?
— Мабуть, ви помилились.
Я називаю номер Даніели, і він каже:
— Так, це той номер, по якому ви подзвонили, але це мій номер.
— Як це може бути?
Розмова уривається.
Я знову набираю її номер. Цього разу він відповідає після першого гудка.
— Третя ранку. Не дзвони мені більше, козел.
Моя третя спроба натрапляє на голосову пошту того чоловіка. Я не залишаю повідомлення.
Встаю з ліжка, повертаюсь у ванну, роздивляюся себе в дзеркалі над раковиною.
Моє обличчя в синцях, подряпане, закривавлене, заляпане грязюкою. Я заріс, у мене червоні очі, але це все ще я.