— Та мені й справді якось не хочеться.
Даніела підняла порожній келих.
— Отже, ти хочеш сказати, що в нас обох є непоганий привід добряче напитися сьогодні ввечері.
Я цілую її, а потім щедро наливаю із щойно відкоркованої пляшки.
— Ти міг би отримати цю премію, — каже Даніела.
— А весь світ мистецтва в цьому місті міг би належати тобі.
— Але ми зробили оце, — вона вказує на високу стелю й просторі кімнати нашого особняка. Я придбав його ще до Даніели, за гроші від спадщини. — І ось це, — додає вона, показуючи на Чарлі, який захоплено малює, чим нагадує мені саму Даніелу, занурену в малювання.
Дивно відчувати себе батьком підлітка. Одна річ виховувати маленького хлопчика, зовсім інша, коли людина на порозі дорослого життя чекає від тебе мудрої поради. Боюсь, я мало чим можу йому допомогти. Так, є батьки із чітким, ясним і впевненим поглядом на життя, які точно знають, що треба сказати своїм синам і донькам. Я не такий. Що старше я стаю, то менше тямлю. Я люблю свого сина. Він — усе для мене. Та я не можу позбутися відчуття, що підводжу його. Випихую його у жорстокий світ і не даю нічого, крім крихт своєї туманної перспективи.
Я йду до шафи біля раковини, відчиняю її і починаю там лашпотіти, шукаючи коробку фетучині.
Даніела звертається до Чарлі:
— Твій батько міг би отримати Нобелівську премію.
Я сміюся.
— Ну, це перебільшення.
— Чарлі, не слухай його. Він геній.
— Ти дуже мила, — кажу я. — І трошки п’яна.
— Це правда, і ти це знаєш. Наука багато чого втрачає, бо ти дуже любиш свою сім’ю.
Я лишень всміхаюся на це. Коли Даніела хильне зайвого, відбуваються три речі: вчувається її рідний акцент, вона стає агресивно доброю і вдається до гіпербол.
— Якось уночі твій батько сказав мені — і я ніколи цього не забуду — що чиста наука з’їдає життя. Він сказав... — Раптом я здивовано зауважив, що емоції взяли над нею гору. Її погляд затуманився, вона похитала головою, як робила завжди, збираючись заплакати. В останню мить вона опановує себе, пересилює. — Він сказав: «Даніело, на смертному одрі я б хотів згадувати тебе, а не холодну, стерильну лабораторію».
Я дивлюся на Чарлі, помічаю, як його очі округлюються.
Мабуть, він збентежений виявом батьківської мелодрами.
Я втуплююся в шафу, чекаю, поки зникне грудка в горлі.
Відтак хапаю макарони й зачиняю дверцята.
Даніела п’є вино.
Чарлі малює.
Момент минає.
— І де ця Раянова вечірка?
— У «Віллидж Теп».
— Так це ж твій бар, Джейсоне.
— То й що?
Вона підходить, бере в мене коробку макаронів.
— Піди випий зі своїм старим приятелем по коледжу. Скажи, що ти пишаєшся ним. Із високо піднятою головою. Передай йому мої вітання.
— Я не передаватиму йому вітань од тебе.
— Чому?
— Бо він на тебе запав.
— Припини.
— Вже давно. Ще коли ми були сусідами по кімнаті. Пам’ятаєш оту останню різдвяну вечірку? Він усе намагався виманити тебе постояти з ним під омелою.
Вона лише сміється і каже:
— Поки ти повернешся, вечеря вже буде на столі.
— Тобто я мушу повернутися через...
— Сорок п’ять хвилин.
— І що б я без тебе робив?
Вона цілує мене.
— Не будемо навіть думати про це.
Я хапаю ключі й гаманець із керамічної тарілки біля мікрохвилівки й рушаю в бар. Мій погляд падає на люстру-гіперкуб над обіднім столом. Даніела подарувала її мені на десяту річницю нашого весілля. Найкращий подарунок на світі.
Я доходжу до вхідних дверей, і Даніела кричить:
— Повертайся з морозивом!
— М’ятне з шоколадною стружкою! — додає Чарлі.
Я здіймаю руку, піднімаю великий палець.
Не озираюся.
Не кажу до побачення.
І ця мить прослизає непомітно.
Кінець всьому, що я знаю, кінець всьому, що люблю.
Я живу на Логан-сквер ось уже впродовж двадцяти років, і ніколи вона не буває такою красивою, як у перший тиждень жовтня. Мені завжди пригадується рядок із Ф. Скотта Фітцджеральда: «Прийдуть прохолодні осінні дні, і життя завирує знову».
Вечір прохолодний, небо чисте, тож навіть видно жменьку зірок. У барах, напханих розчарованими вболівальниками «Чикаго кубс», галасливіше, ніж звичайно.
Я зупиняюся на тротуарі у світлі занадто яскравої вивіски, яка блимає написом «Віллидж Теп», і вдивляюся крізь відчинені двері вглиб звичайнісінького бару, котрий можна знайти на кожному розі будь-якої пристойної околиці Чикаго. Це найближчий шинок од мого дому — всього лишень за кілька кварталів.