Я кидаюсь до низької огорожі.
У мене немає сил перестрибувати її, я мішком перевалююсь через металеві гостряки й падаю у двір. Повзу по траві до якогось крихітного сарайчика за гаражем, на дверях якого не видно висячого замка.
Двері зі скрипом відчиняються, і я ледве встигаю пірнути всередину, як хтось уже біжить через двір.
Я причиняю двері, щоб ніхто не почув мого хекання.
Ніяк не можу віддихатись.
У сарайчику — непроглядна пітьма, пахне бензином, залежаною травою. Мої груди впираються у двері.
З підборіддя капає піт.
Здираю з обличчя густу павутину.
У темряві намацую фанерні стіни, пальці натрапляють на якісь інструменти — секатор, пилка, граблі, ось лезо сокири.
Знімаю сокиру зі стіни, берусь за топорище, проводжу пальцями по лезу. Не бачу нічого, але пальці відчувають, що сокиру давно не гострили — глибокі щербини, крайки леза нема взагалі.
Моргаючи від пекучого поту, обережно відхиляю Двері.
Ані шелесне.
Я легенько штовхаю їх ще на кілька сантиметрів, щоб роздивитися, що там у дворі.
Він порожній.
У цю коротку мить тиші та спокою я чую підказку принципу леза Окками — за наявності інших рівнозначних пояснень, найпростіше й буде найправильнішим. То чи підходить сюди пояснення, що якась секретна, експериментальна група накачала мене наркотиками й викрала з метою маніпулювання свідомістю чи ще хто-його-зна-для-чого? Навряд. Навіщо тоді промивати мені мізки й переконувати мене, що мій будинок — це не мій будинок, або за кілька годин подіти кудись мою сім’ю і випатрати мій будинок так, щоб я взагалі нічого не впізнав?
Чи, може, все набагато простіше: у мене пухлина в головному мозку, і це вона перевернула мій звичний світ догори ногами?
Упродовж місяців і років вона тихенько собі росла в моєму черепі, а тепер порушує мої пізнавальні процеси й спотворює сприйняття реальності.
Ця думка наче вирок причавлює мене своєю непохитністю й переконливістю.
Що ще могло так швидко і з такою руйнівною силою збити мене з ніг?
Що ще могло примусити мене за якихось кілька годин розірвати зв’язок із самим собою настільки, що тепер я сумніваюся в усьому, в чому, як мені здавалось, я був цілковито впевнений?
Я чекаю.
І чекаю.
І чекаю.
Нарешті я ступаю крок назовні, стою в траві.
Ні голосів.
Ні кроків.
Ні тіней.
Ні ревища автомобілів.
Ніч знову жива й реальна.
І тепер я знаю, куди мені йти.
Чиказька «Лікарня милосердя» за десять кварталів од мого будинку, і о 4:05 ранку я, шкандибаючи, заходжу в його приймальне відділення, залите різким світлом.
Я ненавиджу лікарні.
Я бачив, як в одній з них помирала моя мати.
Чарлі провів перші тижні свого життя у відділенні інтенсивної терапії новонароджених.
Передпокій майже порожній. Крім мене тут ще будівельник нічної зміни із закривавленою пов’язкою на руці, і перелякана сім’я з трьох чоловік, батько тримає на руках немовля, у нього червоне личко й воно весь час плаче.
Жінка за стійкою реєстрації визирає зі своїх паперів, вигляд у неї на диво жвавий, зважаючи на ранню годину. Вона питає з-поза оргскла:
— Чим я можу вам допомогти?
Я не придумав заздалегідь, що мені казати, навіть як почати розмову про свої проблеми.
Я не відповідаю одразу й вона питає:
— Ви потрапили в аварію?
— Ні.
— У вас усе обличчя в ранах.
— Я погано почуваюся.
— Що ви маєте на увазі?
— Мені треба з кимось поговорити.
— Ви бездомний?
— Ні.
— Де ваша сім’я?
— Я не знаю.
Вона швидким професійним поглядом оглядає мене з голови до ніг.
— Як ваше ім’я, сер?
— Джейсон.
— Хвилиночку.
Вона підводиться зі свого місця і зникає за рогом. Секунд через тридцять чується якесь дзижчання, у дверях біля її віконця клацає замок і вони відчиняються. Медсестра усміхається.
— Підійдіть сюди.
Вона веде мене в оглядову кімнату.
— Зараз до вас прийдуть.
Коли за нею зачиняються двері, я сідаю на кушетку й мружуся від сяйва ламп. Ще ніколи в житті я так не втомлювався.
Я клюю носом.
Випрямляюся.
Я мало не заснув сидячи.
Двері відчиняються.
Заходить огрядний молодий лікар із папкою-планшетом у руках. Його супроводжує інша медсестра — фарбована блондинка в синій формі. У неї на обличчі каменем висить вираз «виснаження о четвертій ранку».
— Ви — Джейсон? — питає лікар, не подаючи руки й навіть не намагаючись змінити на обличчі виразу байдужості після нічного чергування.