Я киваю.
— Прізвище?
Я вагаюся, чи називати йому своє повне ім’я, та може, це на мене так діє пухлина, або в мене щось не так із головою.
— Дессен.
Я вимовляю його по буквах, коли він заповнює щось схоже на бланк реєстрації.
— Я доктор Рендольф, лікар. Що привело вас у такий час в лікарню швидкої допомоги?
— Мені здається, щось не так з моєю головою. Якась пухлина, чи ще щось.
— Чому ви так вважаєте?
— Все виглядає не так, як треба.
— Так. Чи не могли б ви пояснити детальніше?
— Я... ну, добре, це буде схоже на якесь божевілля. Просто знайте, що я це усвідомлюю.
Він одриває погляд від папки-планшета.
— Мій будинок — не мій будинок.
— Я не розумію.
— Саме так, як я сказав. Мій будинок — не мій будинок. Моєї сім’ї там немає. Усе набагато... краще. Усе оновлене і...
— Але це все ж ваша адреса?
— Точно.
— Отже, ви стверджуєте, що всередині все інше, а зовні те ж саме? — він говорить так, ніби розмовляє з малою дитиною.
— Так.
— Джейсоне, звідки у вас рани на обличчі? Грязюка на одязі?
— За мною гнались якісь люди.
Не треба б йому це казати, але в мене вже немає сил звертати на це увагу. Мабуть, я справляю враження божевільного.
— Гналися за вами.
— Авжеж.
— Хто саме гнався за вами?
— Я не знаю.
— А ви знаєте, чому вони за вами гналися?
— Бо... це складно пояснити.
Він кидає на мене професійний оцінюючий, ледь вловимий, скептичний погляд, чого не скажеш про медсестру.
— Ви приймали сьогодні ввечері наркотики чи алкоголь? — питає він.
— Трохи вина спочатку, потім віскі, але це було кілька годин тому.
— Знову ж таки, я перепрошую — у мене було дуже довге чергування — чому ви вважаєте, що у вас щось не так із головою?
— Бо останні вісім годин мого життя абсолютно безглузді. Усе наче реальне, але цього просто не може бути.
— У вас були недавно травми голови?
— Ні. Ну, тобто, мені здається, хтось ударив мене ззаду по голові. Туди боляче доторкатися.
— Хто вас ударив?
— Я точно не знаю. Я тепер ні в чому не впевнений.
— Гаразд. Ви приймаєте наркотики? Зараз чи в минулому?
— Пару разів на рік покурюю травичку. Але то було давно.
Лікар повертається до медсестри.
— Я попрошу Барбару, щоб вона взяла трохи крові на аналіз.
Він кладе папку-планшет на стіл, дістає з нагрудної кишені халата ручку-ліхтарик.
— Не заперечуєте, якщо я вас огляну?
— Ні.
Рендольф присувається ближче, аж поки між нашими обличчями залишається кілька сантиметрів, так близько, що мені чути запах поганої кави в його подиху, видно свіжий поріз від бритви на його підборідді. Він світить ліхтариком прямо мені в праве око. На мить у полі мого зору лишається тільки яскрава точка, яка моментально випалює решту світу.
— Джейсоне, а ви самі не могли собі таке зробити?
— У мене немає суїцидальних нахилів.
Ліхтарик світить мені в ліве око.
— У вас раніше були випадки психіатричної госпіталізації?
— Ні.
Він обережно бере моє зап’ястя у свої м’які, прохолодні руки, вимірює частоту пульсу.
— Чим ви заробляєте на життя? — питає він.
— Викладаю в коледжі Лейкмонт.
— Ви одружені?
— Так.
Я інстинктивно намагаюся намацати весільну обручку.
Немає.
Господи.
Медсестра починає закочувати лівий рукав моєї сорочки.
— Як звуть вашу дружину? — питає лікар.
— Даніела.
— Добре ладнаєте?
— Так.
— Вам не здається, що вона хвилюється, де ви? Я думаю, ми мусимо їй зателефонувати.
— Я вже пробував.
— Коли?
— Годину тому, в себе дома. Відповів хтось чужий. Це був не той номер.
— Може, ви неправильно набрали?
— Я знаю номер своєї дружини.
Медсестра питає:
— Ви не боїтеся голок, містере Дессен?
— Ні.
Коли вона стерилізує внутрішній згин мого ліктя, то каже:
— Докторе Рендольф, гляньте.
Вона торкається сліду від голки, коли кілька годин тому Дейтон брав у мене кров на аналіз.
— Коли це сталося? — питає він.
— Я не знаю, — краще не згадувати про лабораторію, з якої я щойно втік, як мені здається.
— Ви не пам’ятаєте, як хтось встромляв голку вам у руку?
— Ні.
Рендольф киває медсестрі, й вона каже:
— Зараз буде трохи боляче.
Він питає:
— Ваш мобільних у вас?
— Я не знаю, де він.