Він бере папку-планшет.
— Назвіть мені ще раз ім’я вашої дружини. І номер телефону. Ми спробуємо додзвонитися до неї.
Поки в пластмасовий флакон набирається моя кров, я по буквах вимовляю ім’я Даніели і диктую номер її телефону й номер нашого домашнього телефону.
— Ви проскануєте мою голову? — питаю. — Подивитесь, що там?
— Обов’язково.
Мені надають окрему палату на восьмому поверсі.
Я вмиваюсь у ванній, скидаю черевики й вкладаюсь у ліжко.
Сон навалюється на мене, але вчений десь у моєму мозку ніяк не вгамується.
Думки безперестанно обертаються в голові.
Гіпотези формулюються і розпадаються на друзки.
Я намагаюся знайти якусь логіку в усіх подіях.
Наразі я не розумію, що реально, а що ні. Я навіть не впевнений, що я одружений.
Хоча ні. Зажди.
Я піднімаю ліву руку й роздивляюсь підмізинний палець.
Обручки немає, але доказ її існування залишився у вигляді слабкої вм’ятини навколо основи пальця. Вона була там. Вона залишила слід. Значить, хтось її забрав.
Я торкаюся цієї вм’ятини, відчуваючи одночасно жах і розраду від того, що вона означає — рештки моєї реальності.
Цікаво...
Що буде, коли цей останній фізичний доказ мого шлюбу щезне?
Коли не буде за що зачепитися?
У небі над Чикаго намічається світанок — похмурий, пурпуровий, затягнутий хмарами — і тоді я провалююся в сон.
Розділ четвертий
Даніела саме глибоко занурює руки в теплу, мильну воду, коли чує грюкіт вхідних дверей. Вона припиняє шкребти каструлю, яку мордує останні півхвилини, відвертається від раковини, дивлячись через плече туди, звідки наближаються кроки.
Джейсон з’являється в арці між кухнею і їдальнею, усміхаючись, як сказала б її мати, наче дурень.
Усе ще згадуючи про вечерю, Даніела каже:
— Твоя тарілка в холодильнику.
У запотілому вікні над раковиною їй видно, як її чоловік кладе магазинний пакет на стіл-острів і прямує до неї.
Його руки ковзають по її талії.
Вона напівжартома каже:
— Якщо ти думаєш, що за якісь пару чашок морозива тобі все зійде з рук, то я просто не знаю, що сказати.
Він притискається до неї і шепоче їй на вухо, обпалюючи його гарячим подихом із залишками якогось-там віскі, що він його пив:
— Життя коротке. Не дурій. Ми просто втрачаємо час.
— А як же тоді сорок п’ять хвилин розтяглися на три години?
— Так само, як одна склянка перетворюється на дві, потім на три, і понеслось. Я почуваюся жахливо.
Його губи ззаду на її шиї викликають ніжне тремтіння вздовж хребта.
Вона каже:
— Тобі це так просто не минеться.
Тепер він цілує її шию збоку. Давно він так до неї не торкався.
Його руки ковзають у воду.
Він переплітає їхні пальці.
— Тобі треба щось поїсти. Я розігрію твою тарілку.
Вона намагається прослизнути повз нього до холодильника, та він заступає їй дорогу.
Тепер вона стоїть обличчям до нього, уважно дивиться в його очі, і, можливо тому, що вони обоє трохи випили, між ними в повітрі постає якась напруга, ніби заряджена кожна молекула.
Він каже:
— Боже мій, як же я скучив за тобою.
— Признавайся, скільки ти випив?
Він раптово цілує її, притискає так, що стільниця врізається їй у спину, а він тягнеться до її стегон, висмикує сорочку з її джинсів, тепер його руки, гарячі, як піч, торкаються її шкіри.
Вона відштовхує його до столу.
— Господи, Джейсоне.
Тепер вона роздивляється його у тьмяному світлі кухні, зачудовано прислухаючись до енергії, яку він приніс із собою додому.
— Щось сталося, поки тебе не було, — каже вона.
— Нічого не сталося, крім того, що я втратив лік часу.
— То ти не тріпався там на вечірці Раяна з якоюсь дівахою, яка примусила тебе знову відчути себе двадцятип’ятилітнім? А тепер ти являєшся сюди збуджений, і придурюєшся...
Він сміється. Чудово.
— Чого ти? — питає вона.
— То он як ти все це сприймаєш? — він підступає на крок ближче. — Коли я вийшов з бару, мої думки витали деінде. Я про щось задумався. Ступив на проїжджу частину, і якесь таксі мало не розмазало мене по асфальту. Я перелякався до смерті. Не знаю, як це пояснити, але з того моменту — і в гастрономі, і дорогою додому, і ось тут на кухні — я відчуваю себе таким живим. Наче я раптом побачив своє життя так чітко і ясно. Усе, за що я такий вдячний долі. Тебе. Чарлі.
Вона відчуває, як її гнів починає танути.
Він каже:
— Наче був якийсь застій у наших стосунках, ніби ми позастрягали у своїх канавках, перестали бачити тих, кого ми любимо такими, які вони є. Але сьогодні, просто зараз, я знову бачу тебе, як тоді, коли ми вперше зустрілися, коли звук твого голосу, твій запах були для мене новим світом. Мабуть, я мелю якісь дурниці.