А що як я з’їхав з глузду?
А раптом, все, що я знаю, це помилка?
Ні. Стоп.
Я не божеволію.
За останню ніч у моїй крові з’явились якісь наркотики, а на тілі — синці. Мій ключ відчиняє двері не мого дому. У мене немає пухлини мозку. На моєму підмізинному пальці слід від обручки. Зараз я в лікарняній палаті, і все це відбувається насправді.
Не дозволяй собі думати, що ти божевільний.
Думай лише про те, як із цього виплутатись.
У вестибюль лікарні я проштовхуюсь повз двох чоловіків у дешевих костюмах і мокрих пальтах. У них вигляд копів, і коли вони заходять у кабінку ліфта й наші погляди зустрічаються, я думаю, чи не по мене вони прийшли.
Я минаю приймальне відділення і прямую до автоматичних дверей. Оскільки до мене не була приставлена охорона, вислизнути з лікарні виявилося простіше, ніж я думав. Я просто зодягнувся, зачекав, поки спорожніє коридор, і спокійно пройшов повз сестринський пост, ніхто й оком не кліпнув.
Я підходжу до виходу й чекаю, що зараз зірветься сирена, загукають моє ім’я, охоронці побіжать за мною по вестибюлю.
Ось я й надворі, під дощем. Мене огортає ранній вечір, звична загальна метушня, що настає десь о шостій вечора.
Я швидко збігаю сходами, ступаю на тротуар і так само швидко минаю квартал. Я обережно озираюсь.
Мене ніхто не переслідує, в усякому разі, я нікого не бачу.
Просто море парасольок.
Я змок до рубця.
Не уявляю, куди йду.
Біля банку звертаю з тротуару й ховаюсь під навіс над входом. Спираюсь на вапнякову колону й дивлюсь, як сюди-туди снують люди, як періщить дощ.
Витягаю з кишені штанів затискач з банкнотами. Прогулянка на таксі минулої ночі добряче потріпала мою і так мізерну казну. У мене лишилося 182 долари, а мої кредитні картки нічого не варті.
Про те, щоб іти додому, навіть мови нема, але десь тут неподалік, за кілька кварталів од мого особняка, є дешевенький готель, такий зачуханий, що може, на кімнатку там я ще й нашкребу.
Я знову виходжу під дощ.
З кожною хвилиною стає дедалі темніше.
І холодніше.
За два квартали без пальта чи куртки я промокаю до рубця.
Готель «Дейз Інн» займає будівлю по той бік вулиці від бару «Віллидж Теп». Але я помиляюсь. Навіс іншого кольору, та й увесь фасад якийсь екстравагантно фешенебельний. У цьому готелі розкішні апартаменти. Я навіть бачу швейцара, який стоїть на узбіччі під парасолькою і намагається зловити таксі для якоїсь жінки в чорному плащі.
Може, я вийшов не на ту вулицю?
Кидаю погляд на свій улюблений бар на розі.
Назва «ВІЛЛИДЖ ТЕП» мусить блимати неоном у вітрині, натомість тут важкий дерев’яний щит з мідними буквами, причеплений до стовпа. Щит обертається над входом, поскрипуючи од вітру.
Я йду далі, все швидше, бо дощ уже заливає мені очі.
Повз галасливі бари.
Ресторани, де вас умить нагодують смачною вечерею — тільки й видно, як зблискують келихи та столове срібло, коли їх розставляють на білих льняних скатертинах, поки офіціанти записують замовлення.
Кав’ярню, яку я не впізнаю, де раз у раз гарчать еспресо-машини, перемелюючи свіжі кавові зерна.
Наш із Даніелою улюблений італійський куточок, де все, як завжди. Він нагадує мені, що я не їв майже двадцять чотири години.
Але я йду далі.
Поки на мені не лишилося сухого рубця.
Поки я вже не здатен був вгамувати дрож.
Поки не впала ніч і я не опинився перед триповерховим готелем із ґратами на вікнах і виклично величезною вивіскою над входом:
Готель «Роял»
Я заходжу досередини, з мене натікає калюжа на потріскані кахлі, вимощені в шаховому порядку.
Такого я зовсім не чекав. Не обшарпаний і не брудний у зловісному значенні слова. Просто забутий. Той, що віджив своє. Схожий на вітальню моїх прадідів у їхньому старезному фермерському будиночку в Айові. Наче ці зношені меблі стоять тут уже тисячі років, вмерзлі в час, тоді, коли решта світу давно вже рвонула вперед. У повітрі чується запах цвілі, а з невидимого програвана тихо линуть мелодії біг-бенду, щось із 1940-х років.
За реєстраційною стійкою старий клерк у смокінгу ніби й не помічає мого «промоклого» становища. Просто бере 95 доларів вологими купюрами й вручає мені ключ від кімнати на третьому поверсі.