— Ви зателефонували Даніелі. Мене немає. Я поїхала малювати. Залиште повідомлення. Чао.
Десь за годину мій одяг нагрівається і майже висихає. Я миюсь, одягаюсь і спускаюся сходами у вестибюль.
Виходжу надвір. Тут дме вітер, але дощ послабшав.
Курця, який ошивався під ліхтарем, уже нема.
Від голоду в мене паморочиться голова.
Я минаю з півдесятка ресторанів, поки не натрапляю на такий, щоб не зовсім почистив мої кишені — веселу, закоптілу піцерію, де подають здоровенні шматки піци, спеченої в глибокій формі. Усередині нема де сісти, тож я стою на тротуарі, уминаю за обидві щоки з таким апетитом, що мені здається, що це, мабуть, чарівна піца, яка змінить моє життя, хоча, швидше за все, я просто такий голодний, що хапаю все без розбору.
Даніела живе в Бактауні. У мене лишилося 75 доларів з копійками, і я ще можу взяти таксі, але мені хочеться пройтись.
За кількістю перехожих і машин вгадується вечір п’ятниці й у повітрі витає відповідний настрій.
Я прямую на схід шукати свою дружину.
Будинок Даніели збудований із жовтої цегли, фасад обплетений в’юнким плющем, який від недавнього похолодання геть почервонів. Домофон — у вигляді старомодної латунної панелі, де я знаходжу дівоче прізвище Даніели — у першій колонці, друге знизу.
Я тричі натискаю кнопку, але вона не відповідає.
Крізь шибки високих дверних вікон я бачу жінку у вечірній сукні й пальті. Вона наближається, і в холі чується цокання її високих підборів. Коли двері розчиняються, я відступаю од вікна й відвертаюся.
Вона розмовляє по мобільному телефону, і аромат алкоголю, яким війнуло від неї, коли вона проходила поряд, наштовхує на думку, що вона почала свій романтичний вечір з великим відривом.
Я хапаюся за краєчок дверей, перш ніж вони зачиняються, і піднімаюся сходами на четвертий поверх.
Двері Даніели — в кінці коридору.
Я стукаю і чекаю.
Ніхто не озивається.
Я йду назад у вестибюль, роздумуючи, чи не почекати її тут. А якщо вона поїхала з міста? А що, як вона повернеться додому й побачить, як я тиняюся тут перед будинком, ніби якийсь нишпорка?
Коли я підходжу до головного входу, мені на очі потрапляє дошка оголошень, обліплена листівками з оголошеннями про все на світі: од відкриття галерей до замовлення книжок і поетичних слем-турнірів.
Мою увагу привертає найбільше оголошення, приклеєне посеред дошки. Насправді це плакат про шоу Даніели Варгас у галереї з назвою «Тріумф».
Я шукаю дату відкриття.
П’ятниця, другого жовтня.
Сьогодні ввечері.
Виходжу на вулицю. Знову дощить.
Зупиняю таксі.
Ця галерея кварталів за десять звідси, і поки ми їдемо Дамен-авеню, забитою таксі в розпал вечірніх веселощів, я відчуваю, що мої нерви не витримають напруги і я лусну.
Я вискакую з таксі й приєднуюсь до натовпу гіпстерів, який жваво просувається крізь крижану мжичку.
«Тріумф» — це колишній пакувальний завод, переобладнаний під мистецьку галерею. Черга з охочих туди потрапити розтяглася на півкварталу.
Через сорок п’ять хвилин, змучений, хапаючи дрижаки, я нарешті ховаюся від дощу, плачу 15 доларів за вхід, і мене та ще з десяток чоловік пропускають у вестибюль, де на стіні по периметру величезними літерами в стилі графіті написане ім’я та прізвище Даніели.
За п’ятнадцять років нашого життя разом ми з Даніелою на які тільки виставки й презентації не ходили, але такого я ще не бачив.
Раптом з непомітних дверей у стіні з’являється якийсь худорлявий бородань.
Світло тьмяніє.
Він каже:
— Я Стівен Конкой, продюсер того, що ви зараз побачите. — Він відриває пластиковий пакет із рулону на дверях. — Телефони побудуть в пакеті. Ви їх отримаєте на виході.
Пакет для телефонів іде по колу.
— Кілька слів про наступні десять хвилин вашого життя. Художниця просить вас припинити інтелектуальний аналіз і спробувати сприйняти її інсталяцію на емоційному рівні. Ласкаво просимо до «Хитросплетіння».
Конкой узяв пакет з телефонами й відчинив двері.
Я увійшов останнім.
На якусь хвилю наша групка скупчується в темному тісному проході, який стає чорним, мов смола, а луна від звуку різко зачинених дверей свідчить про те, що ми в якісь великій, схожій на складське приміщення, кімнаті.
Мій погляд прикутий до стелі, бо там мерехтять якісь світлові точки.
Зорі.
Вони на диво реальні, кожна зірка міниться.
Одні близько, інші далеко, і час від часу якась зблискує і падає у безодню.