Я дивлюся на те, що в нас попереду.
Хтось у нашій групі бурмоче:
— О Боже!
Це лабіринт, виготовлений із прозорого оргскла, і, завдяки якомусь візуальному ефекту здається, що він безкінечний під огромом всесвіту й міріадами зірок.
По стінках котяться хвилі світла.
Наша група рушає вперед.
Лабіринт має п’ять входів. Я стою на стику їх усіх, спостерігаючи, як інші заходять — кожен в окремий вхід.
Вухо вловлює якийсь постійний низький звук — це навіть не музика, а швидше «білий шум», схожий на телевізійні перешкоди, якесь безперервне шипіння, що наче виходить десь із глибини.
Я вибираю собі вхід, і щойно заходжу в лабіринт, його стінки стають зовсім непрозорими.
Оргскло спалахує майже сліпучим світлом, навіть у мене під ногами.
Мить, і на деяких стінках з’являються відеокадри, які циклічно повторюються.
Народження — дитина кричить, мати плаче від щастя.
Засуджений до страти чоловік сіпається і корчиться в петлі.
Хуртовина.
Океан.
Простягається безкінечна пустеля.
Іду далі.
Потрапляю в тупики.
Роблю різкі повороти.
Відеокадри миготять дедалі частіше. Цикли прискорюються.
Рештки потрощеної в автокатастрофі машини.
Пара в запалі пристрасті.
Те, що бачить пацієнт, якого на каталці везуть по лікарняному коридору, і над яким схилилися лікарі й медсестри.
Хрест.
Будда.
Пентаграма.
Емблема миру.
Ядерний вибух.
Світло гасне.
З’являються зірки.
Я знову можу бачити крізь оргскло, тільки тепер на його прозорість накладається якась подоба цифрового фільтру — комахи: одні непорушні, інші метушаться, і снігова заметіль.
Через це всі інші подорожні в лабіринті мають вигляд силуетів, що бредуть у якійсь пустці.
І, незважаючи на всю цю пертурбацію і жах останніх двадцяти чотирьох годин, а може, саме завдяки тому, що я оце пережив, те, що я зараз бачу, надзвичайно мене вражає і вдаряє прямо в серце.
Хоч я й бачу інших людей у лабіринті, у мене немає відчуття, що ми перебуваємо в одному приміщенні, чи навіть в одному просторі.
Здається, що вони витають в інших світах, і кожен іде якимось своїм шляхом.
На якусь хвилю мене приголомшує неймовірне відчуття втрати.
Не горе чи біль, а щось дуже первісне.
Усвідомлення і жах, який охоплює після цього — жах від безмежної байдужості навколо нас.
Не знаю, чи такого ефекту домагалася Даніела своєю інсталяцією, але на мене все це справило саме таке враження.
Ми всі бредемо тундрою нашого буття, наділяючи бозна-яким значенням те, що значення не має взагалі, а все те, що ми любимо й ненавидимо, все, у що ми віримо й за що боремось, за що вбиваємо, і за що вмираємо, таке ж безглузде, як зображення, які проектуються на оргскло.
На виході з лабіринту повторюється останнє відео — чоловік і жінка тримають за ручки свою дитину й біжать разом по зарослому зеленою травою пагорбі, під ясним блакитним небом — і на цьому тлі повільно з’являються слова:
Не існує нічого.
Усе — лиш сон.
Бог, людина, всесвіт, сонце, місяць, зорі без ліку — це сон, усе це тільки сон; вони не існують.
Не існує нічого, тільки порожнеча й ти...
Але ти — це теж не ти. Немає в тебе ні тіла, ні крові, ні кісток. Ти просто думка.
МАРК ТВЕН
Я заходжу ще в якийсь вестибюль, де решта моєї групи оточила пластиковий пакет, виловлюючи з нього свої мобілки.
Попереду, у просторій, яскраво освітленій галереї з блискучою дерев’яною підлогою, розмальованими стінами, скрипковим тріо... якась жінка в приголомшливій чорній сукні стоїть на підвищенні й промовляє до натовпу.
Аж через п’ять довгих секунд до мене доходить, що це Даніела.
Вона сяє, тримаючи келих червоного вина в одній руці й жестикулюючи другою.
— ...це просто найчудовіший вечір, і я така вдячна всім вам за те, що ви прийшли підтримати мій новий проект. Він символізує світ.
Даніела піднімає свій келих з вином.
— Salud!
Натовп відгукується і, поки всі п’ють, я рушаю до неї.