Я кажу:
— Ось що я знаю, Даніело. Ми з тобою живемо в моєму особняку на Логан-сквер. У нас є чотирнадцятирічний син Чарлі. Я професор-середнячок у Лейкмонті. Ти чудова жінка й мати, яка пожертвувала своєю мистецькою кар’єрою, щоб сидіти дома. Про тебе, Раяне. Ти знаменитий нейробіолог. Ти виграв Павійську премію. Ти читаєш лекції по всьому світу. І я знаю, що це звучить, як повна маячня, але в мене не рак мозку, мене ніхто не розігрує і я не божевільний.
Раян сміється, але цей сміх якийсь силуваний, неприродній.
— Припустімо, чисто теоретично, що все, тільки-но розказане тобою, це правда. Принаймні, що ти так вважаєш. Невідомою змінною у всій цій історії є те, над чим ти працював усі ці кілька останніх років. Цей секретний проект. Що ти можеш нам розказати про нього?
— Нічого.
Раян підводиться.
— Ти вже йдеш? — питає Даніела.
— Уже пізно. З мене досить.
Я кажу:
— Раяне, це не тому, що я не хочу тобі казати. Я не можу тобі нічого сказати. Я нічого про це не знаю. Я професор фізики. Я прокинувся в тій лабораторії, і всі думали, що я їхній, але це не так.
Раян бере капелюха й прямує до дверей.
Уже майже за порогом він обертається, дивиться на мене й каже:
— Ти хворий. Давай я відвезу тебе до лікарні.
— Я вже там був. І не збираюся туди повертатися.
Він дивиться на Даніелу.
— Ти хочеш, щоб він пішов?
Вона повертається до мене, роздумуючи, — так мені здається, — чи хоче вона залишитися наодинці з божевільним. А що, як вона вирішить не довіряти мені?
Нарешті вона хитає головою і каже:
— Все гаразд.
— Раяне, — питаю. — Яку сполуку ти для мене зробив?
Він уважно дивиться на мене, і на якусь мить мені ввижається, що він збирається відповісти, напруга спадає з його обличчя, ніби він намагається вирішити, чи я несповна розуму, чи просто дурень під кайфом.
І раптом він оговтується.
Обличчя знову кам’яніє.
Дуже сухо він промовляє:
— На добраніч, Даніело.
Потім повертається.
Іде.
Грюкає дверима.
Даніела заходить до вітальні в штанах для йоги й майці, і несе велику чашку чаю.
Я прийняв душ.
Краще мені не стало, але тепер я хоча б чистий, і від мене більше не тхне лікарняним запахом хвороби й хлорки.
Сидячи на краю матраца, вона простягає мені чашку.
— З ромашкою.
Я беруся за гарячу керамічну чашку обома руками, кажу:
— Не треба було тобі цього робити. У мене є, куди піти.
— Ти залишаєшся тут, зі мною. І без розмов.
Вона перелазить через мої ноги й сідає біля мене, спираючись спиною об бильце ліжка.
Я сьорбаю чай.
Він теплий, заспокійливий, солодкуватий.
Даніела дивиться на мене.
— Коли ти звернувся в лікарню, вони сказали, що з тобою не так?
— Вони самі не знали. Вони хотіли покласти мене в лікарню.
— У психлікарню?
— Авжеж.
— А ти не згодився?
— Ні, я втік.
— Тобто, це було б примусово.
— Точно.
— А тобі не здається, що так було б краще в такій ситуації, Джейсоне? Ну, от що б ти подумав, якби хтось розповідав тобі те, що ти зараз розповідаєш мені?
— Я подумав би, що він з’їхав з глузду. Але це не так.
— Тоді скажи мені, — просить вона. — Як ти можеш пояснити те, що з тобою відбувається?
— Я не зовсім упевнений.
— Але ти ж учений. У тебе ж є якесь припущення?
— У мене недостатньо інформації.
— А що тобі підказує інтуїція?
Я попиваю ромашковий чай, насолоджуюсь тим, як хвиля тепла омиває моє горло.
— Ми проживаємо своє життя день за днем, і навіть не здогадуємося, що ми є частиною якоїсь більшої і загадковішої реальності, яку ми навіть уявити собі не можемо.
Вона бере мої руки у свої, і хоча це не та Даніела, яку я знаю, я не можу приховати, як божевільно я люблю цю жінку, навіть тут і зараз, сидячи в цьому ліжку, в цьому перевернутому світі.
Я дивлюся на неї, у ці іспанські очі, блискучі й пристрасні. Я ледве стримуюся, щоб не обійняти її.
— Тобі страшно? — питає вона.
Я згадую того чоловіка, який тримав мене на мушці. Ту лабораторію. Ту компанію, яка ганялася за мною по моєму особняку, намагаючись схопити мене. Я згадую того чоловіка, який курив цигарку під вікном моєї кімнати в готелі. На вершині всіх складових моєї ідентичності й цієї реальності, які не збігаються, десь там, за цими стінами, існують дуже реальні люди, які хочуть знайти мене.
Які раніше завдали мені болю, і, вочевидь, хочуть це зробити ще раз.