Раптом я тверезію від жахливої думки — а що, як вони вистежили мене тут? Чи не наразив я Даніелу на небезпеку?
Та ні.
Якщо вона не моя дружина, якщо вона всього лише була моєю дівчиною п’ятнадцять років тому, то кому треба було за нею слідкувати?
— Джейсоне? — знову питає вона. — Тобі страшно?
— Дуже.
Вона ніжно доторкається до мого обличчя, каже:
— Синці.
— Я навіть не знаю, звідки вони взялись.
— Розкажи мені про нього.
— Про кого?
— Про Чарлі.
— Тобі, мабуть, буде дивно це чути.
— Я й не сумніваюсь, що буде.
— Ну, я вже казав, що йому чотирнадцять. Майже п’ятнадцять. Його день народження — двадцять перше жовтня, він народився передчасно в Медичному центрі «Лікарня милосердя». Якихось вісімсот вісімдесят грамів. Впродовж першого року він потребував чималої допомоги, але він виявився борцем. Тепер він здоровий і такий же високий, як і я.
В її очах заблищали сльози.
— У нього темне волосся, як у тебе, і чудове почуття гумору. Вчиться на тверду четвірку. Дуже розсудливий, як його мама. Схибнутий на японських коміксах і скейтбордах. Любить малювати оті божевільні пейзажі. Думаю, вже можна сказати, що в нього твій талант.
— Припини.
— Що?
Вона заплющує очі, з’являються сльози й течуть по щоках.
— У нас немає сина.
— Ти можеш заприсягнутися, що ти його не пам’ятаєш? — питаю. — Це не якась гра? Якщо ти мені зараз скажеш, я не...
— Джейсоне, ми розлучилися п’ятнадцять років тому. Точніше, це ти зі мною порвав.
— Це неправда.
— Напередодні я сказала тобі, що вагітна. Тобі треба було це обдумати. Ти прийшов до мене на горище й сказав, що це було найважче рішення у твоєму житті, але що ти дуже зайнятий своїми дослідженнями, за які зрештою і отримав цю велику нагороду. Ти сказав, що весь наступний рік свого життя мусиш провести в «чистій кімнаті», і що я заслуговую на краще. І що наша дитина заслуговує на краще.
— Усе було не так, — заперечую. — Я сказав тобі, що нам буде важко, але ми витримаємо. Ми одружилися. У нас народився Чарлі. Я втратив фінансування. Ти закинула своє малювання. Я став професором. А ти стала домогосподаркою.
— Проте сьогодні ми тут. Неодружені. Без дітей. Ти щойно повернувся з відкриття інсталяції, яка мене прославить, а сам ти отримав ту премію. Я не знаю, що відбувається у твоїй голові. Може, в тебе якісь суперечливі спогади, але я точно знаю, що було насправді.
Я дивлюсь, як із поверхні чаю піднімається пара.
— Ти думаєш, що я божевільний?
— Не маю жодного уявлення, але тобі точно якось не по собі.
І вона дивиться на мене з таким співчуттям. І в цьому вона вся.
Я торкаюся кільця з нитки, зав’язаного навколо мого пальця, як талісман. Я кажу:
— Послухай, може, ти віриш у те, що я тобі кажу, може, не віриш, але я хочу, щоб ти знала, що я в це вірю. Я ніколи тебе не обманював.
Зараз я переживаю, мабуть, найсюрреалістичніший момент відтоді, як прийшов до тями в тій лабораторії, — сиджу в ліжку в гостьовій кімнаті в квартирі жінки, моєї дружини, і водночас не дружини, розмовляю про сина, якого в нас, очевидно, ніколи не було, про життя, яким ми не жили.
Я прокидаюся сам у ліжку серед ночі, серце вистрибує з грудей, навколо крутиться темрява, в роті мерзотно сухо.
Впродовж цілої жахливої хвилини я не можу зрозуміти, де перебуваю.
Це не алкоголь, і не наркотик.
Це набагато глибший рівень дезорієнтації.
Я міцно замотуюсь у ковдри, але мене б’є пропасниця, все тіло болить з кожною миттю дедалі дужче, ноги смикаються, в голові пульсує.
Коли наступного разу я розплющую очі, кімнату заливає денне світло, а Даніела зі стурбованим виглядом стоїть наді мною.
— Ти весь гориш, Джейсоне. Я відвезу тебе в лікарню.
— У мене все буде добре.
— Але добре ти не виглядаєш, — вона кладе мені на лоба холодний компрес. — Так краще?
— Добре, але тобі не треба цього робити. Я зараз візьму таксі й поїду назад у готель.
— Тільки спробуй кудись поїхати.
Невдовзі після полудня моя лихоманка відступає.
Даніела нашвидкуруч варить мені курячий бульйон з локшиною. Я їм, сидячи в ліжку, а вона вмостилася в куточку крісла з таким знайомим мені відстороненим виразом в очах.
Вона заглиблена в думки, щось обмірковує, і не помічає, що я спостерігаю за нею. Я не збираюся витріщатися на неї, але не можу відірвати від неї погляду. Вона настільки один в один Даніела, хіба що...
У неї коротше волосся.
Вона в кращій формі.