Потім вулиці стануть тихими й спокійними, хіба що вночі буде заметіль.
Повітря, яке пробивається крізь щілину у вікні, найхолодніше о цій порі.
Воно лоскоче наші вкриті потом тіла.
— Мені треба з’їздити додому, — кажу я.
— В особняк на Логан-сквер?
— Так.
— Навіщо?
— У мене ж дома, мабуть, є кабінет. Я хочу зайти в комп’ютер, подивитися, над чим я працював. Може, я знайду якісь документи, записи, що-небудь, що проллє світло на те, що зі мною відбувається.
— Я можу раненько відвезти тебе.
— Краще тобі цього не робити.
— Чому?
— Це може бути небезпечно.
— А чому воно не...
У вітальні вхідні двері здригаються від грюкоту, наче хтось гатить в них кулаками. Я уявляю, що так стукають копи.
— Кого це чорти принесли в такий час? — питаю.
Даніела вилазить з ліжка й голяка виходить із кімнати.
Я цілу хвилину копирсаюсь, поки знаходжу свої труси-шорти в скрученій ковдрі, і коли я їх натягаю, Даніела з’являється зі своєї спальні в купальному халаті.
Ми прямуємо у вітальню.
Коли Даніела підходить до дверей, грюкіт повторюється.
— Не відчиняй, — шепочу я.
— За жодних обставин.
Вона припадає до вічка у дверях, і тут дзвонить телефон.
Ми одночасно здригаємось.
Даніела перетинає вітальню, щоб узяти бездротовий телефон, який лежить на журнальному столику.
Я зазираю у вічко й бачу чоловіка, який стоїть у коридорі спиною до дверей.
Він розмовляє по мобільнику.
Даніела відповідає:
— Алло.
Чоловік одягнений у чорне — черевики «Док Мартене», джинси, шкіряна куртка.
Даніела питає по телефону:
— Хто це?
Я підходжу до неї і, показуючи на двері, самими губами питаю:
— Це він?
Вона киває.
— Що він хоче?
Вона показує на мене.
Тепер я чую голос того чоловіка одночасно з-за дверей і з телефонної трубки.
Вона каже в телефон:
— Я не розумію, про що ви говорите. Тут тільки я, і я живу сама, і я не збираюся пускати у свою квартиру якогось чужого чоловіка о другій годині...
Двері з гуркотом розчиняються, дверний ланцюжок відривається і летить через усю кімнату, чоловік заходить досередини й піднімає пістолет з довгою чорною трубкою, нагвинченою на ствол.
Він тримає на прицілі нас обох, і коли він ударом зачиняє двері, у вітальні залишається хмара старого й свіжого сигаретного диму, який увірвався на горище.
— Ви прийшли по мене, — кажу я. — Вона тут взагалі ні до чого.
Він сантиметрів на п’ять нижчий за мене, але кремезніший. У нього поголена голова, очі — сірі, й не так холодні, як порожні, ніби він дивиться на мене не як на людську істоту, а як на якусь інформацію. Одиниці й нулі. Як машина.
У мене пересихає в роті.
Між тим, що відбувається і моєю реакцією на це — якесь дивне запізнення. Розрив. Затримка. Мені треба щось зробити, щось сказати, але я паралізований раптовістю появи цього чоловіка.
— Я піду з вами, — кажу я. — Тільки...
Його приціл пересувається трохи далі й вище від мене.
Даніела каже:
— Зачекайте, ні...
Її перебиває спалах вогню і приглушений звук пострілу, не такий голосний, як без глушника.
На півсекунди мене засліплює червоний туман, і ось Даніела сидить на дивані, а точно посередині між її великими, темними очима видніється отвір.
Я кидаюсь до неї, кричу, але кожна молекула в моєму тілі стискається, м’язи безконтрольно скорочуються в жахливій агонії, і я падаю на журнальний столик, здригаюсь і харчу в битому склі, і кажу собі, що цього не може бути.
Чоловік із цигаркою заводить мої неживі руки мені за спину й зв’язує їх навхрест кабельною стяжкою.
Потім я чую, як щось рвуть.
Він заліплює мені рота шматком клейкої стрічки й усідається позаду в шкіряне крісло.
Я кричу крізь цю стрічку, благаю, що цього не може бути, але марно, і я нічого не можу вдіяти, щоб це змінити.
Позаду себе я чую голос того чоловіка — він спокійний і має вищий регістр, ніж я собі уявляв.
— Привіт, я тут... Ні, заходь краще з чорного входу... Точно. Там, де збір відходів і контейнери для сміття. І задні ворота, і задні двері в будинок відчинені... Двох буде достатньо. Ми тут у досить непоганій формі, але, знаєш, краще не баріться... Так... Так... Гаразд, звучить непогано.
Больовий шок, вочевидь, від шокера, нарешті м’якшає, але мені все ще важко рухатись.
Зі свого положення я лиш бачу нижню половину ніг Даніели. Я бачу, як цівка крові стікає по її правій щиколотці, по верхній частині ступні, між її великими пальцями і починає збиратися в калюжу на підлозі.