Моє обличчя палахкотить.
По спині тече піт.
Втративши пильність, ступаю на пішохідний перехід і в ту ж мить чую, як вищать гальма й шкварчить гума об асфальт. Я повертаюся на звук і ошелешено спостерігаю, як на мене летить таксі.
У вітрове скло, що наближається, дуже чітко бачу таксиста — вусаня з виряченими від жаху очима, який приготувався до зіткнення.
І тут мої долоні впираються в теплий жовтий метал капота, а таксист визирає з вікна й горлає на мене:
— Ти, придурок, ти ледве не здох! Вийми голову з дупи!
Позаду нього починають ревти клаксони.
Я відступаю на тротуар і дивлюся, як відновлюється потік машин.
Водії трьох різних автомобілів люб’язно пригальмовують, щоб я краще розчув, куди саме вони мене посилають.
Від супермаркета «Здорове харчування» пахне, як від гіпі, з якою я зустрічався ще до Даніели — настоєм свіжих продуктів, меленої кави й ефірними оліями.
Переляк після випадку з таксі трохи приглушив моє збудження, і я мляво зазираю до холодильників з морозивом, наче в якомусь тумані чи летаргічному сні.
Коли я виходжу з маркета, надворі стає ще холодніше, різкий вітер задуває з озера, віщуючи гидку зиму, яка маячить просто за рогом.
Напхавши морозивом полотняну торбину, йду додому іншою дорогою. Вона довша на шість кварталів, та програючи у швидкості, я виграю усамітнення. Розмова з Раяном, випадок із таксі — мені потрібен якийсь час, щоб повністю оговтатися.
Я минаю будівельний майданчик, зачинений на ніч, далі, через кілька кварталів, — спортивний майданчик школи, де навчається мій син. Металева дитяча гірка виблискує у світлі вуличного ліхтаря, гойдалки ворушаться од вітру.
У цих осінніх вечорах є якась енергія, яка пробуджує в мені щось первісне. Щось із далекого минулого, з мого дитинства в західній частині штату Айова. Я згадую змагання з футболу в середній школі, прожектори на стадіоні, які освітлюють гравців. Я чую запах достиглих яблук, кислий запах пива з пивних вечірок у кукурудзяних полях. Я відчуваю, як вітер дме мені в обличчя, коли їду нічною сільською дорогою у кузові пікапа. Пилюка кушпелить позаду, червона у світлі габаритних вогнів, а переді мною розстеляється увесь сувій мого життя.
Це чудові миті юності.
Усе таке невагоме, бо ще не зроблений згубний вибір, не обраний шлях, а дорога, що простирається попереду, — це безкінечне море можливостей.
Мені подобається моє життя, але з плином часу перестав відчувати легкості буття. Осінні вечори, такі як цей, ще трохи нагадують про неї.
Холод трохи освіжає голову.
Непогано було б уже повернутися додому. Мабуть, варто увімкнути газовий камін. Ми ніколи не вмикаємо опалення до Геловіна, але сьогодні так не по сезону холодно, що пройшовши з милю на такому вітрі, я лишень хочу вмоститися біля каміна з келихом вина і щоби поруч були Даніела й Чарлі.
Вулицю перетинає метро — ель[4].
Я проходжу під іржавою металевою конструкцією залізниці.
Як на мене, саме ель уособлює місто.
Це мій улюблений відрізок дороги додому, бо тут найтемніше й найтихіше.
У цей момент...
Жоден поїзд не наближається.
Жодна фара не світить у жодному напрямку.
Не чути гамору з пабів.
Нічого, крім віддаленого шуму реактивного літака, який заходить на посадку в аеропорт О’Гара.
Стривайте...
Щось наближається — чуються звуки кроків по тротуару.
Я озираюсь.
До мене кидається тінь, відстань між нами скорочується швидше, ніж я встигаю зрозуміти, що відбувається.
Перше, що я бачу — обличчя.
Крейдяне, мов у примари.
Високі вигнуті брови, ніби намальовані.
Червоні стиснуті губи — дуже тонкі, надто досконалі.
І жаскі очі — великі, смоляні — ані зіниць, ані райдужки.
Наступне, що я бачу, — це ствол пістолета за десять сантиметрів од мого носа.
Низький хрипкий голос з-поза маски гейші командує:
— Повернись.
Я вагаюсь, надто приголомшений, щоб рухатися.
Він тицяє пістолетом мені в обличчя.
Я повертаюсь.
Перш ніж я спромагаюся повідомити йому, що гаманець у передній лівій кишені, він каже:
— Я тут не по твої гроші. Рушай.
Я рушаю.
— Швидше.
Йду швидше.
— Що вам треба? — питаю.
— Не розтуляй рота.
Над головою гуркоче поїзд, ми виходимо з темряви, серце вискакує з моїх грудей. Я жадібно вдивляюсь у все, що мене зараз оточує. На протилежному боці вулиці — житловий комплекс, обнесений парканом, а по цей бік кварталу — ряд контор, які зачиняються о п’ятій.