Манікюрний салон.
Юридичне бюро.
Майстерня з ремонту побутової техніки.
Склад шин.
Цей район — місто-привид, жодної живої душі.
— Бачиш отой бездоріжник? — питає він. Попереду видніється чорний «Лінкольн Навігатор», припаркований на узбіччі. Пищить сигналізація.
— Сідай на місце водія.
— Що б ви там не задумали...
— Або валятимешся отут на тротуарі в калюжі крові.
Я відчиняю дверцята з боку водія і сковзаю за кермо.
— Мій пакет із магазину, — кажу я.
— Бери його, — він всідається позаду мене. — Заводь машину.
Я зачиняю дверцята й кладу пакет «Здорове харчування» на підлогу біля переднього сидіння. У машині так тихо, що я чую власний пульс — швидкий лункий стукіт у барабанну перетинку.
— Чого ти чекаєш? — питає він.
Я натискаю кнопку запуску двигуна.
— Увімкни навігацію.
Я вмикаю.
— Натисни на «попередні пункти призначення».
У мене ніколи не було автомобіля з вмонтованою системою GPS, і я трохи гаюся, шукаючи потрібну вкладку на сенсорному екрані.
На екрані з’являються три адреси. Одна — це моя домашня адреса. Друга — адреса університету, де я працюю.
— Ви що, стежили за мною? — запитую.
— Вибери Пуласкі-драйв.
Я вибираю «1400 вулиця Пуласкі, Чикаго, Іллінойс 60616», не маючи жодного уявлення, де це. GPS жіночим голосом інструктує мене: «По можливості розверніться і проїдьте один кілометр двадцять вісім метрів».
Перемикаю передачу і виїжджаю на темну вулицю.
Чоловік позаду мене каже:
— Пристебни пасок безпеки.
Я пристібаю, він робить те ж саме.
— Джейсоне, щоб між нами все було ясно. Якщо ти не виконуватимеш інструкції буквально, я застрелю тебе через спинку сидіння. Ти розумієш, що я тобі кажу?
— Так.
Я їду через свій район і не знаю, чи побачу його колись знов.
Червоне світло. Зупиняюсь перед баром на розі. Через тоноване пасажирське вікно мені видно, що двері й досі розчахнуті навстіж. Я бачу Метта і крізь натовп — Раяна, який тепер розвернувся спиною до бару, спершись ліктями на зачовгане дерево, — щось розповідає своїм аспірантам. Можливо, розважає їх жахливою повчальною історією про невдалий кар’єрний злет свого колишнього сусіда по кімнаті.
Я вирішую зателефонувати йому. Дати йому зрозуміти, що я в біді. Що мені потрібна...
— Зелене світло, Джейсоне.
Я проскочую перехрестя. GPS навігатор спрямовує нас через Логан-сквер на автостраду Кеннеді, де байдужий жіночий голос каже: «Через тридцять метрів поверніть праворуч і проїдьте тридцять два кілометри».
Транспортний потік у південному напрямку не надто інтенсивний, тому я можу встановити на спідометрі швидкість 70 км і так тримати. У мене пітніють руки на кермі зі шкіряною оббивкою, з голови ніяк не йде думка: невже я помру сьогодні вночі?
Мені спадає на думку, що як станеться диво і я виживу, то до скону пам’ятатиму нове одкровення: ми полишаємо це життя так само, як і прийшли в нього — геть самотні, позбавлені всього. Мені страшно, бо не допоможуть ані Даніела, ані Чарлі, у мить, коли я понад усе потребую їхньої допомоги. Вони навіть не здогадуються, що я зараз переживаю.
Федеральна автомагістраль обрамляє західну частину ділового центру міста. На фоні ночі Вілліс-Тауер і цілий виводок менших хмарочосів випромінюють спокійне тепло.
Крізь судоми паніки й страху мій розум усе ж силкується розгадати загадку того, що відбувається.
Моя адреса в пам’яті GPS. Значить, зустріч ця не випадкова. Цей чоловік слідкував за мною. Він знає мене. Отже, я вчинив щось таке, що призвело до такого результату.
Але що?
Я не багатий.
Моє життя не варте нічого, воно має цінність тільки для мене й для моїх близьких.
Мене ніколи не арештовували, я ніколи не скоював злочину.
Ніколи не спав із чужою дружиною.
Ну, я посилав людей «далеко» в дорожніх заторах, але це ж Чикаго.
Вперше і востаннє я розмахував кулаками у шостому класі, коли дав у ніс своєму однокласнику, бо той вилив мені на спину молоко.
Я нікого нічим не образив аж так, щоб це закінчилося цією поїздкою на «Лінкольн Навігатор» із приставленим до потилиці пістолетом.
Я — фізик-ядерник і професор у невеликому коледжі.
До студентів, навіть до найгірших, я ставлюся тільки з повагою. Ті, хто не склали в мене екзамени, провалилися лише з власної провини, і вже ж ніхто з них мене не звинуватить, що я зруйнував їхнє життя. Я із шкіри пнуся, щоб витягти їх за вуха.
Обрій у боковому дзеркалі дрібніє, тане, відсувається все далі й далі, наче знайомий і затишний шматочок берегової лінії.