Я насмілююся:
— Може, я чимось завинив перед вами в минулому? Чи перед кимось, на кого ви працюєте? Я просто не розумію, що вам може бути потрібно від...
— Що більше розмовляєш, то гірше тобі буде.
Чи не вперше я вловлюю щось знайоме в його голосі. Я не можу, хоч убий, згадати, коли чи де, але ми вже зустрічалися. Я знаю напевне.
Я відчуваю, як вібрує мій телефон, приймаючи повідомлення.
Потім ще одне.
І ще одне.
Він забув забрати в мене телефон.
Дивлюся на час: 21:05.
Я вийшов з дому трохи більше години тому. Це точно Даніела, цікавиться, де я. Я запізнююсь вже на п’ятнадцять хвилин, а я ж бо ніколи не запізнююсь.
Я дивлюся в дзеркало заднього виду, але дуже темно й видно тільки смужку примарної маски. Я наважуюсь на експеримент. Я приймаю ліву руку з керма, кладу її собі на коліно й рахую до десяти.
Він мовчить.
Я знову беруся лівою рукою за кермо.
Комп’ютерний голос порушує тишу: «Через шість кілометрів дев’ятсот метрів перемістіться праворуч на Вісімдесят сьому вулицю».
І знову я повільно приймаю ліву руку з керма.
Цього разу я лізу в кишеню своїх штанів кольору хакі. Телефон на самому дні кишені, і я ледве торкаюся його вказівним і середнім пальцями, намагаючись якось затиснути його між ними.
Міліметр за міліметром тягну його, гумовий корпус чіпляється за кожну складку тканини, а тепер ще й між пальцями довго деренчить вібрація — вхідний виклик.
Нарешті я витягаю телефон, кладу його собі на коліно монітором догори і повертаю руку на кермо.
Навігатор поновлює інформацію про відстань до потрібного повороту, і я кидаю оком на телефон.
Пропущений виклик від «Дані» і три повідомлення:
ДАНІ 2 хв. тому:
«Обід на столі»
ДАНІ 2 хв. тому:
«Поспішай додому. Ми ВМИРАЄМО З ГОЛОДУ!»
ДАНІ і хв. тому:
«Ти заблукав? :)»
Я переводжу погляд на дорогу. Цікаво, чи світло від мого телефону видно із заднього сидіння?
Сенсорний екран гасне.
Тягнуся до телефону, натискаю кнопку ВКЛ./ВИКЛ, і проводжу пальцем по екрану. Ввожу свій чотиризначний пароль, натискаю зелену піктограму «Повідомлення». Номер Даніели на самому початку. Та щойно я намагаюся ввести повідомлення, мій викрадач починає ворушитися позаду мене.
Я знову хапаю кермо обома руками.
«Через три кілометри перемістіться праворуч на Вісімдесят сьому вулицю».
Запускається заставка екрана, спрацьовує автоблокування, телефон гасне.
Чорт.
Опускаю руку, знову вводжу пароль, починаю набирати найважливіший текст у своєму житті, вказівним пальцем незграбно тицяю в сенсорний екран, кожне слово набираю по два-три рази, бо заважає автокоректор.
Дуло пістолета впирається мені в потилицю.
Я сіпаюсь, перескакую на швидкісну смугу.
— Що це ти робиш, Джейсоне?
Я вирівнюю кермо однією рукою, вертаючи машину на основну смугу, а другою рукою тягнуся до телефону, щоб вимкнути його після команди «Відправити».
Він різко кидається між передніми кріслами, його рука в рукавичці обвивається навколо моєї талії і вихоплює телефон.
«Через сто п’ятдесят два метри перемістіться праворуч на виїзд на Вісімдесят сьому вулицю».
— Який у тебе пароль, Джейсоне?
Коли я не відповідаю, він каже:
— Стривай-но. Б’юсь об заклад, що знаю. Місяць і рік твого дня народження задом наперед. Ану, подивимось... три-сім-два-один. Ну ось.
У дзеркало заднього виду я бачу, як телефон освітив його маску.
Він читає текст, який не дав мені відправити:
— «1400 Пуласкі викликай 91...» Поганий хлопчик.
Я повертаю і з’їжджаю на шосе між штатами.
GPS командує: «Поверніть ліворуч на Вісімдесят сьому вулицю і їдьте на схід шість кілометрів сто метрів».
Ми прямуємо до Південного Чикаго, куди взагалі краще не потикатися.
Минаємо ряди заводських корпусів.
Будівельні майданчики житлових будинків.
Порожні парки з іржавими гойдалками й баскетбольними обручами без сіток.
Вітрини магазинів, зачинені на ніч і обнесені огорожею з укріпленими воротами.
Усе розмальоване якимись бандитськими знаками.
Він питає:
— То як ти її називаєш — Дані чи Даніела?
Мені перехоплює подих.
Всередині збурюються лють, страх і безпорадність.
— Джейсоне, я поставив тобі запитання.