— Іди к бісу.
Він прихиляється ближче, його слова обпікають вухо:
— Не варто так поводитися зі мною. Я можу завдати тобі такого болю, якого ти в житті не куштував. Такого болю, який ти собі навіть уявити не можеш. То як ти її називаєш?
Я зціплюю зуби:
— Даніела.
— І ніколи Дані? Навіть попри те, що написано в тебе в телефоні?
Мені хочеться перекинути автомобіль на високій швидкості й просто вбити нас обох. Я кажу:
— Рідко. Вона не любить це ім’я.
— Що в магазинному пакеті?
— Для чого вам знати, як я її називаю?
— Що в пакеті?
— Морозиво.
— Сімейний вечір, так?
— Так.
У дзеркало заднього виду я бачу, як він щось набирає в моєму телефоні.
— Що ви там пишете? — питаю.
Він не відповідає.
Ми вже покинули гетто, і зараз їдемо нічийною землею, яка навіть і не нагадує більше Чикаго, де міський силует — це всього лише мазок світла на далекому обрії. Будинки руйнуються, темні й неживі. Все давно покинуте.
Ми переїжджаємо річку й прямо перед нами розливається озеро Мічиган. Його чорна гладь — достойне завершення урбаністичної глушини.
Наче світ отут і закінчується.
Ну, мій — так точно.
«Поверніть праворуч і їдьте на південь по Пуласкі-драйв вісімсот чотири метри до пункту призначення».
Він посміюється собі під ніс:
— Ага, то в тебе проблеми з дружиною, — я стискаю кермо. — А хто був той чоловік, з яким ти пив віскі сьогодні ввечері, Джейсоне? Я не розібрав з вулиці.
Тут так темно, на цьому кордоні між Чикаго й Індіаною.
Ми проїжджаємо руїни сортувальних станцій і заводів.
— Джейсоне!
— Його звуть Раян Голдер. Він був...
— Твоїм сусідом по кімнаті.
— Звідки ви це знаєте?
— Ви близькі друзі? Я щось не бачу його в твоїх контактах.
— Не дуже. Звідки ви...
— Я знаю про тебе все, Джейсоне. Можеш вважати, що твоє життя я зробив своїм фахом.
— Хто ви?
«До пункту призначення ви прибудете через сто п’ятдесят метрів».
— Хто ви?
Він не відповідає, але мене вже цікавить не так він, як ця надзвичайно глуха місцевість.
Під фари нашого бездоріжника стрімко тече тротуар.
Порожнеча позаду.
Порожнеча попереду.
Ліворуч — озеро, праворуч — покинуті склади.
«Ви прибули до пункту призначення».
Я зупиняю автомобіль посеред дороги.
— Вхід попереду ліворуч, — каже він.
Світло фар вихоплює з темряви шматок чотириметрової огорожі, увінчаної тіарою з іржавого колючого дроту. Ворота прочинені, а ланцюг, який колись їх замикав, зрізали, скрутили в кільце й кинули в бур’ян при дорозі.
— Обережно штовхни ворота переднім бампером.
Вищання іржавих воріт ріже вухо навіть у кабіні мало не герметично зачиненого бездоріжника. Конуси світла падають на розбиту дорогу, на порепаний і покручений безжальними чиказькими зимами тротуар.
Я вмикаю фари дальнього світла.
Потужні промені ковзають по парковці, де валяються вуличні ліхтарі, немов розсипані сірники.
Трохи далі бовваніє розкарякувата споруда.
Цегляний фасад понівеченої часом будівлі підпирають величезні цистерни, пара тридцятиметрових димарів прохромлює небо.
— Що це за місце? — питаю.
— Припаркуйся і вимкни двигун.
Я зупиняю машину, перемикаю передачу й глушу мотор.
Западає мертва тиша.
— Що це за місце? — питаю знову.
— Які в тебе плани на п’ятницю?
— Прошу?
Від різкого удару в голову збоку «смачно» прикладаюся обличчям до керма. Приголомшений, та все ж за якусь мить пролітає думка, що отак і почуваєшся, коли тобі вистрелять у голову.
Але я помиляюсь, він просто вдарив мене пістолетом.
Доторкаюся до місця удару.
На пальцях лишається липка кров.
— Завтра, — каже він. — Що в тебе заплановано на завтра?
Завтра. Якесь чужорідне поняття.
— Я... проводжу контрольну в групі ФІЗ 3316.
— Що ще?
— Це все.
— Знімай увесь свій одяг.
Я дивлюся в дзеркало заднього виду.
Навіщо я потрібен йому голий?
Він каже:
— Якщо ти хотів щось зробити, то треба було робити це, поки ти управляв машиною. Із цього моменту й надалі ти мій. А тепер роздягайся, і якщо мені доведеться повторити це знову, я пущу тобі кров. Багато крові.
Я відстібаю пасок безпеки.
Розстібаючи «блискавку» своєї сірої толстовки й витягаючи руки з рукавів, я чіпляюся за єдиний огризок надії — він і досі в масці, значить він не хоче, щоб я побачив його обличчя. Якби він збирався мене вбити, то йому було б байдуже, що я можу його впізнати.