— Для чого? — питає він. — Щоб я тебе відпустив?
— Так.
Звук його реготу рикошетом відбивається од стін коридору.
— Я просто боюсь побачити оте «все», на що ти будеш готовий, щоб витягти себе із цього.
— Із чого саме?
Але він не відповідає.
Я падаю на коліна. Мій ліхтарик котиться по підлозі.
— Будь ласка, — благаю я. — Не робіть цього. — Я ледве впізнаю свій голос. — Ви можете просто піти. Я не знаю, за що ви хочете мене скривдити, але ось просто задумайтесь на хвилину. Я...
— Джейсоне.
— ...люблю свою сім’ю. Я люблю свою дружину. Я люблю...
— Джейсоне.
— ...свого сина.
— Джейсоне!
— Я зроблю, що завгодно.
Тепер я тремчу безконтрольно — від холоду, від страху.
Він б’є мене під дихало, і коли з моїх легенів вилітає все повітря, я падаю на спину. Він валиться на мене зверху, встромляє дуло пістолета мені в губи, в рот, в саме горло, аж мені вже несила терпіти смак старого мастила й сажі.
За мить до того, як я маю виблювати випите ввечері вино й віскі, він висмикує пістолет.
Кричить:
— Вставай!
Він хапає мене за руку, сіпає, допомагаючи звестися на ноги.
Тримаючи пістолет у перед моїм носом, знову тицяє мені в руку ліхтарик.
Я втуплююсь в його маску. Світло мого ліхтарика виблискує на зброї.
Уперше я бачу зброю так близько. Я майже нічого не знаю про вогнепальну зброю. Тільки те, що це пістолет, і в нього є бойок, циліндр і здоровенна дірка на кінці ствола, звідки запросто може вилетіти моя смерть. У світлі мого ліхтарика кінчик кулі, націленої мені в обличчя, відливає міддю. Чомусь у мене перед очима постає картина, як цей чоловік в однокімнатній квартирі вкладає кулі в циліндр, готуючись робити те, що він зробив.
Швидше за все, тут я і помру. І може, просто зараз.
Кожна мить може бути останньою.
— Пішов, — гарчить він.
Я рушаю.
Ми доходимо до розвилки й звертаємо в інший коридор, він ширший, вищий, склепінчастий. Затхле вологе повітря. Десь крапає вода: крап... крап... крап. Стіни бетонні, на підлозі замість лінолеуму — вологий «килим» моху, і з кожним кроком він стає товщим і мокрішим.
У роті гидко від пістолета, ще й додається кислий присмак жовчі.
Обличчя німіє від холоду.
Тоненький голосок у голові волає до мене, щоб я щось зробив, щось спробував бодай щось. Не дозволяй отак слухняно, крок за кроком, вести себе, мов ягня на заклання. Чого це в нього все так просто виходить?
Ясно, чого.
Бо я боюсь.
Так боюсь, що ледве тримаюся на ногах.
І мої думки уривчасті й хаотичні.
Тепер я розумію, чому жертви не опираються. Я не уявляю, як мені здужати цього чоловіка. Або спробувати втекти.
А ось і найганебніша правда: якась частина мене не проти, щоб все це швидше скінчилося, бо мертвий не відчуває ні страху, ні болю. Це означає, що я боягуз? І це остання правда, яку мені судилося взнати перед смертю?
Ні.
Я мушу щось зробити.
Ми виходимо з тунелю на якусь металеву поверхню, підошвами босих ніг одразу відчуваю холод. Я хапаюся за іржаву залізну огорожу, яка оточує платформу. Тут холодніше і безпомилково вгадується відкритий простір.
Ніби на таймері, жовтий місяць виповзає з озера Мічиган, поволі сходить. Його світло вливається у просторе приміщення через верхні вікна, воно досить яскраве і я можу все добре роздивитися і без ліхтарика.
У мене стискається шлунок.
Ми стоїмо на верху відкритих сходів, які ведуть униз метрів на п’ятнадцять.
Усе навколо нагадує якусь старовинну картину, написану олією: урочисте світло падає на ряд навічно поснулих генераторів унизу, а над ними — хитросплетіння двотаврових балок.
Тихо, як у соборі.
— Ми йдемо вниз, — каже він. — Дивись під ноги.
Ми спускаємося.
Не доходячи двох сходинок до наступної платформи, я міцно затискаю ліхтарик у правій руці й роблю різкий поворот, мітячи йому в голову...
...і поціляю в порожнечу. За інерцією, не зустрічаючи опору, роблю більше ніж повний оборот навколо себе.
Втрачаю рівновагу, падаю.
З усього маху гепаюсь на платформу, ліхтарик випадає з руки і щезає за краєм платформи.
Через секунду чую, як він розбивається об підлогу метрів через дванадцять.
Мій викрадач дивиться на мене зверху, з-під бездушної маски, захиливши голову, наставивши пістолет мені в обличчя.
Знімає пістолет із запобіжника, підступає до мене.
Я стогну, коли він коліном упирається мені в груди, придавлюючи мене до платформи.
Пістолет торкається моєї голови.
Він промовляє: