Наче розмовляєш із другом, який про тебе все знає, але крім того, між вами ще існує якась нестерпна близькість. За винятком останнього місяця, між нами немає ніяких таємниць. Він знає про все погане, що я зробив. Кожну мою думку. Усі мої слабкості. Мої таємні страхи.
— Ми називаємо його Джейсон-2, — кажу я, — тобто це означає, що ми вважаємо себе Джейсоном-1. Оригіналом. Але ж ми не можемо обидва бути Джейсоном-1. А ще ж існують інші, які теж думають, що вони оригінал.
— Ніхто з нас не оригінал.
— Ні. Ми частинки цілого.
— Грані, — каже він. — Деякі сходяться дуже близько, майже стаючи однією й тією ж людиною, наче оце ти і я. А між іншими — цілі світи.
Я кажу:
— Це змушує подивитися на себе по-іншому, правда ж?
— Спонукає задуматися, хто ж тоді ідеальний Джейсон? І чи існує він?
— Усе, що можна зробити — це прожити свою найкращу версію, так?
— Щойно хотів сказати.
Барменша оголошує про закриття.
— Мало хто може цим похвалитися, — кажу я.
— Чим? Тим, що випив пиво сам із собою?
— Еге ж.
Він допиває своє пиво.
Я — своє.
Зісковзуючи зі свого табурета, він каже:
— Я піду перший.
— А куди ти вирушаєш?
Він вагається.
— На північ.
— Я не збираюся переслідувати тебе. Можу я сподіватися на те ж саме?
— Так.
— Ми не можемо обидва мати їх.
Він каже:
— Це ще питання, хто на них заслуговує, і на нього може не бути відповіді. Але якщо вибір впаде на нас, то навіть не думай ставати в мене на дорозі до Даніели й Чарлі. Я цього не хочу, але якщо доведеться, то я вб’ю тебе.
— Дякую за пиво, Джейсоне.
Я дивлюсь, як він іде.
Чекаю п’ять хвилин.
Останнім виходжу з бару.
Сніг і досі валить.
Вже сантиметрів п’ятнадцять насипало, а снігоочисників не видно.
Виходжу на тротуар і швидко роззираюсь довкола.
Кілька відвідувачів бару розбрідаються, хто куди, більше надворі нікого.
Я не знаю, куди йти.
Мені нікуди йти.
У кишені дві дійсні готельні магнітні картки, але використовувати їх небезпечно. Інші Джейсони вже давно могли зробити собі копії. Сидять, мабуть, зараз у моєму номері й піджидають, коли я повернусь.
Раптом мене осяває: остання ампула схована в тому другому готелі.
Тепер можна про неї забути.
Рушаю тротуаром.
Друга година ночі, я просто падаю з ніг.
Скільки інших Джейсонів тиняються зараз цими вулицями, відчувають ті самі страхи, мордуються тими ж питаннями?
Скількох уже вбито?
Скільки їх зараз вийшло на лови?
Я не можу позбутися відчуття, що на Логан-сквер я не можу почуватися в безпеці навіть серед ночі. У кожному провулку, який я минаю, у кожному дверному отворі мені ввижається якийсь рух, здається, що хтось скрадається позаду.
Десь через кілометр я доходжу до Гумбольд-парку.
Пробираюся сніговими кучугурами.
Виходжу на застиглу галявину.
Я страшенно втомився.
Ноги гудуть.
У шлунку бурчить од голоду.
Я більше не можу йти.
Попереду бовваніє якась вічнозелена деревина. Її гілки присипані снігом.
Найнижчі гілки метра за півтора над землею. Вони утворюють щось подібне на укриття від шторму.
Під самим стволом тільки трохи припорошено снігом. Я відгрібаю його й сідаю на землю під деревом з підвітряного боку.
Надзвичайно тихо.
Мені чути далеке деренчання снігоочисників, які працюють по всьому місту.
Небо неоново-рожевого кольору від усіх вогнів, які відбиваються від низьких хмар.
Я щільніше закутуюсь у бушлат, міцніше стискаю кулаки, щоб тепло хоч жевріло десь у долонях.
Із того місця, де я сиджу, видно відкрите поле, де-не-де поросле деревами.
Трохи далі, за мерехтінням снігу, вздовж пішохідної доріжки мріють ліхтарі з ореолами блискіток навколо світла.
Ніщо не ворухнеться.
Холодно, але так краще, ніж ясна погода.
Не думаю, що я замерзну на смерть.
Але ж і заснути я тут не зможу.
Коли я заплющую очі, мене осяває ідея.
Випадковість.
Як можна перемогти суперника, налаштованого передбачати будь-який твій крок?
Треба зробити щось несподіване.
Незаплановане.
Зробити хід навмання, хід, який ти майже, а бо й зовсім не обдумував наперед.
Може, це й поганий хід, який обернеться проти тебе і вартуватиме тобі усієї гри.
А може, він стане ключем для іншої гри, яка тобі й на думку не спадала, і яка надасть тобі несподівану стратегічну перевагу.
То як же мені пристосувати цю ідею до моєї ситуації?