Яку ж несподіванку можу я втнути, щоб її неможливо було прорахувати?
Я трохи задрімав.
Прокидаюся в сіро-білому світі, хапаючи дрижаки.
Ні снігу, ні вітру. Звіддаля крізь голі дерева видніється шматочок обрію. Найвищі будівлі ледь торкаються ковдри хмар, яка нависає над містом.
Відкрите поле біле й спокійне.
Світанок.
Вуличні ліхтарі гаснуть.
Я сідаю, усе тіло закам’яніло.
Бушлат припорошений снігом.
На морозі моє дихання закручується завитками.
У жодній версії Чикаго мені не траплялося такого спокійного ранку.
Коли в тиші порожніх вулиць тоне будь-який звук.
Коли на тлі білого неба й білої землі різко виділяються будинки й дерева.
Я уявляю, як сім мільйонів людей усе ще сплять під ковдрами, або стоять перед своїми запнутими вікнами й обережно визирають у щілини між завісами, розглядаючи те, що лишила по собі негода.
І коли я думаю про це, мені стає затишно й безпечно.
Спинаюся на ноги.
Я прокинувся з божевільною ідеєю.
І надихнуло мене те, що відбулось у тому барі вчора ввечері, якраз перед приходом того другого Джейсона. Таке досі ніколи не спадало мені на думку, тому я майже повністю довіряю цій ідеї.
Іду назад через парк, прямуючи на північ у бік Логан-сквер.
У бік дому.
Заходжу в перший-ліпший магазин і купую сигару «Swisher Sweets» і запальничку.
У мене лишається 8,21 долара.
Мій бушлат мокрий від снігу.
Я знімаю його, чіпляю біля входу й прямую до стійки.
Ця місцина так природно й затишно сюди вписалася, наче була тут завжди. Атмосферу 1950-х років створює не червона вінілова оббивка кабінок і табуретів, і не фотографії завсідників у рамочках на стінах, які збиралися десятиліттями. Ця атмосфера з’являється, як мені здається, від того, що тут ніколи нічого не змінюється. І прямуючи до столу крізь хмари сигаретного диму, я відчуваю, як тут усе пропахло смальцем, свіжозвареною кавою і непозбутнім запахом минулого.
Крім кількох відвідувачів біля стійки, я помічаю двох полісменів у одній кабінці, трьох медсестер, мабуть, тільки-но після чергування, — в іншій, і літнього чоловіка в чорному костюмі, котрий з якоюсь нудьгою і впертістю втупився у свою чашку з кавою.
Я всідаюся за стійкою поближче до тепла, яке випромінюється з відкритого грилю.
До мене підходить поважного віку офіціантка.
Я знаю, що в мене, мабуть, вигляд бомжа й наркомана, але вона й виду не подає, не придивляється до мене, — просто приймає моє замовлення зі старомодною, характерною для середнього заходу, ввічливістю.
Так гарно сидіти тут усередині.
Вікна запотівають.
Холод виходить із моїх кісток.
Ця цілодобова закусочна всього за вісім кварталів од мого будинку, але я ніколи сюди не заходив.
Коли приносять каву, я обхоплюю чашку брудними пальцями, вбираючи в себе тепло.
Треба все розрахувати заздалегідь.
Все, що я можу собі дозволити — це чашка кави, два яйця і кілька грінок.
Намагаюся їсти поволі, але я просто вмираю з голоду.
Офіціантка явно жаліє мене, тож приносить трохи тостів безплатно.
Вона добра.
Від цього мені стає ще паскудніше на душі, коли я уявляю, що зараз буде.
Я перевіряю час на своєму підпільному телефоні-розкладачці, який придбав, щоб зателефонувати Даніелі в іншому Чикаго. У цьому світі по ньому не зателефонуєш — навряд чи хвилини передаються через мультивсесвіт.
8:15 ранку.
Джейсон-2, мабуть, уже вийшов з дому хвилин двадцять тому, щоб сісти на поїзд і встигнути на свою лекцію о 9:30.
А може, він зовсім не виходив. Може, він захворів, або просто сьогодні залишився дома з якоїсь причини, котру я не передбачив. Це була б катастрофа, але тинятися навколо будинку, щоб переконатися, що там його немає, дуже ризиковано.
Я витягаю з кишені 8 доларів 21 цент і кладу на стійку.
Цього насилу вистачає, щоб заплатити за сніданок, плюс жалюгідні чайові.
Допиваю останній ковток кави.
Потім з кишені сорочки дістаю сигару й запальничку.
Роззираюся.
У закусочній тепер людно.
Вже пішли ті двоє полісменів, які тут сиділи, коли я зайшов, але є ще один, он він сидить у кутовій кабінці аж у самому кінці.
У мене ледь помітно тремтять руки, коли я відкриваю упаковку.
Виправдовуючи свою назву, кінчик сигари солодкуватий на смак.
Лише з третього разу мені вдається викресати вогонь.
Я підпалюю тютюн з одного боку сигари, набираю повний рот диму і струменем видуваю його в спину кухаря, який перевертає пиріжки на сковороді.