За домом неволі, похмурим двоповерховим будинком з рядами заґратованих вікон, задумливо зупинилось сонце і сумно дивиться в його невеличке подвір'я своїм косим промінням. А він, сей дім неволі, ся двоповерхова домовина, сіра і брудна, байдуже приймає тужливу ласку сонця і мовчить.
Тихо-тихо. На розчинених вікнах обох поверхів, обнявши безсилими руками грати, сидять «важные полити-ческие» і мовчки дивляться у синє вечірнє небо. А воно таке велике, широке, таке могуче, як життя! Незмірною ласкавістю і тихою журбою віє від сих вільних, кучерявих хмаринок, що пливуть собі кудись поза дім неволі. І дивним здається під сею величезною ласкавістю і миром природи ся величезна жорстокість і злочинство сієї домовини. Дивним здається, що сі бліді, патлаті люди з потомленими лицями сидять так нерухомо й понуро за сими іржавими ґратами і хмуро дивляться на радість життя. Здається неможливим, щоб в сьому подвір'ї, де так затишно і пишно ростуть коханці блідих людей, липа й бересток, де мирно стоять собі по кутках дві якісь сірі постаті, з чимсь блискучим на плечах, щоб в сьому подвір'ї, так чисто заметеному і гарно покритому довгою тінню стіни, було щось інше, крім любові, крім ласки природи, крім тихих мрій і мрійних бажань.
Тихо. Ось чути глухе тупотіння копит за тюремною стіною, грюкіт екіпажа, і знову стихає. І в унісон сій тиші з якогось вікна ледве чути трохи хриплий спів:
Ах, ти, доле, моя доле, безталанна ти моя, чи не ти се, моя доле, до Сибіру довела?
Постаті в вікнах злегка ворушаться, повертають на спів голови і тихо слухають ту знайому, ту сумну і рідну мелодію. А голос тужливо виводить, мов плаче:
І по царському наказу опинився я в тюрмі, і минають без надії молодії дні мої...
І, наче придавлений тугою, голос змовкає, а постаті нерухомі й задумливо-смутні не міняють поз і мов чекають. І знову голос, злегка хрипкий, ледве чутний, сумно жаліється:
Там, за стіною, на волі бажаній, в полі народної, лютої брані будуть брати й вороги помирать, я ж, мій вознице, буду лиш ждать.
І здається, що бересток і липа дрижать від жалю і, нахиливши одне до одного свої кучеряві голови, журно слухають пісню блідих, закутих людей. І сонце, неначе засоромившись своєї добродушності, все червоне й сумне, сховалось за високу тополю.
Раптом одна з постатей, що стояла біля перистої будки і задумливо погладжувала рукою «щось блискуче», рушає з місця й починає ходити під вікнами, нерішуче поглядаючи на співця. Нарешті, вона зупиняється, підводить догори голову й несміливо говорить:
— Земляк!.. Слышь?.. Довольно песни играть... Але «земляк» не чує. Сині, великі, змучені очі його наче впилися в небо, у вільні хмаринки, а губи, гірко скривлені, ледве ворушаться і мало не шепочуть:
Будуть минати там роки за роками, буду забутий я навіть братами, будуть вже інших в тюрму проводжать, я ж, мій вознице, все буду ждать.
Постать вартового ще трохи стоїть недвижимо, наче й сама заслухавшись стогону душі, потім враз задира голову й рішуче говорить:
— Слышь, земляк! Не шуми!
— Та одчепись ти від його, ради бога! — вмить роздратовано чується з вікна сусіди співця. — Хай співає!
— Не приказано песни играть...
— Мало чого «не приказано»! «Не приказано» людей убивать, а ти ось стоїш з винтовкою і готовий щохвилини бить і колоть. Хай поспіває трохи... А ти послухай краще і не надокучай...
Але співець і сам перестає. Він глибоко зітхає, переводить очі вниз і, весело посміхаючись, кричить сусідові:
— Андрію!.. Андрію!..
— Га?
— Сіно є?
— Кий чорт! Тільки дві грудочки льоду...
— Ну?
— їй-богу!
— Погано... Страшенно рибки хочеться... 3 Вартового ся розмова страшенно турбує, турбує тим паче, що в ній чується щось незрозуміле для його, а, значить, «не приказане». Худе, засмажене лице його з випнутими наперед щелепами хутко повертається за кожним словом сусідів, і на йому видно напружене бажання зрозуміти.
— А у Петі є?
— Не знаю... Спитайте... Петя!
— Що-о?
— Сіно є?
— Що-о?? Не чую!
— Сі-но є?
Вартовий ще стурбованіше дивиться на вікна і, нарешті, злякано кричить:
— Сльїшь, земляк! Не кричи!
— Я пи-та-ю: є у вас сі-но?
— А, сіно!.. Ні, нема. У мене ж учора провалилось усе...
— Земляк! Сльїшь? Довольно разговаривать!
— Та ну? — сміється Петя. — Вже й «довольно»? Ми ж тільки почали!
— Не полагается разговаривать...
— То ж через що?
— Не приказано.
— Хм... Причина важна... Ну, а як ми все-таки будг-мо «разговаривать», тоді що буде?
— Тоді побачиш... — бурмоче вартовий.
— Що ж я побачу?
— А то, що як доложу караульному начальнику, що не слухаєтесь, то й набавить ще суток сім. От і побачиш!
— Та не може бути?! Ха-ха-ха!.. Андрію, чули? Але з Андрієвого вікна вже чути веселий сміх. Хутко простацька погроза вартового «по телеграфу» передається у всі вікна, і постаті помалу оживають. Чується потроху розмова, сміх, перегукування. Тиша, налякана гомоном, ховається за високу стіну, і в маленькому подвір'ї стає шумно. Вартовим тепер клопіт. Вони ходять од вікна до вікна, кричать, погрожують «визвать разводящаго» і весь час боязко поглядають на вікно нижнього поверху, де часом видніється постать караульного офіцера.
А в верхніх вікнах то там, то там тільки й чути:
— Миколо!
— Га?
— Чом на прохід не йдете?
— Не пускають.
— Бийте в двері.
— Не помагає.
— А табуреткою?
— Стукав... Обіщає в темний карцер заперти. Або:
— Дя-дя!!!
— А-а?
— Пришліть рибки!
— До-о-бре.
— Право-ліво. Так?
— Так!
— Довольно зевать!.. Слышь,ты? Земляк! Але «земляки» мов не чують, тільки Петя добродушно, з докором хитає головою й поважно говорить до
вартового:
— Ех, землячок, землячок! Бога ти забув, їй-богу, брат, бога забув. Ну, як же не «разговаривать»? Пташка божа і та розговарює, а то ж люди. Ти, братику, подумай про це, а тоді кричи. А то: «не разговаривай»! Хіба ж так можна? Коли б ми кричали або грати ламали, ну, тоді кричи, а то ж балакаємо. Балакать можна...
Не голосно, потихеньку... Сам колись сидіти будеш, побачиш, як гарно...
— Ні, він не буде сидіти, він бога за бороду піймав! — вставляє Андрій.
Вартовому, видно, робиться трохи соромно. Він гладить рукою винтовку й, дивлячись кудись убік, похмуро говорить:
— Чом не буду? Се не довго в нас... Тільки, як не приказано...
— Е, земляк! Плюнь, брате, на се!.. Багато є всяких приказаній, та не всіх їх слухаться. Ось, наприклад, ясно, як день, що не можна, «не приказано» одним людям угнітати других, не можна, щоб одні все своє життя кували, будували, шили, варили й голодували, а другі тільки пили, їли, користувались їхньою працею й нічого не робили; «не приказано», щоб у людей одбирали волю й садовили їх на цілі годи за грати за те, що вони стоять за правду. Сього всього не можна б робити, а тим часом, сам знаєш, се все у нас робиться... От сього б, землячок, і не «полагалось» би робити... А те, що ми балакаємо, то — дурниця. Я ось одинадцятий місяць балакаю із-за сієї грати, а зла нікому, крім мене, ще не вийшло з того. А от ти й не спитаєш, за що я сидю, а кричиш. Ти спитай, розбери, за що людей мучать, та й говори. Знаєш, за що я сидю?
Вартовий каже, що не знає. Петя докладно й повагом починає виясняти йому свою справу. Вартовий уважно слухає. Потім Петя потроху переходить на загальні теми і вже зовсім приваблює до себе вартового. Його сердечний, м'який голос звучить таким щирим сумом, такою вірою, таким запальним гнівом, що «землячок» проти волі поглядає на його пильним поглядом своїх розумних очей і насуплюється. На ґанок, що під самим Андрієвим вікном, виходять декілька конвойних і, задравши голови до вікон, теж пильно слухають «важного политического». До бесіди пристає Андрій, потім Петро, і невеличке подвір'я наповнюється звуками дужих, нечуваних річей. І кожне слово сих блідих, патлатих людей, як блискавка серед ночі, розриває темряву солдатського. світогляду, кожна думка їхня, глибока й боляче-правдива, щось руйнує у них в серці і творить щось нове, хороше, страшне і хвилююче. Покриків «не разговаривай», «довольно зевать» вже не чути, і видно, що се розмовляють вже не арештанти і вартові, а люди, звичайні люди, яких єднає щось таке, чого нема ні в сьому тюремному подвір'ї, ні в сірих, похмурих казармах, люди, які, здається, ось-ось розпаляться, накинуться на сі грати, рознесуть їх одразу і гордо всі підуть туди, де їх люблять і ждуть.