Щойно ці слова зірвалися з її вуст, як Юк зупинився, мов укопаний. Сів. Потім знову підвівся, й Сюзанна відчула миттєву надію: можливо, у них ще був шанс бути маленьким ка-тетом, дан-тете-тетом, у якійсь версії Нью-Йорка, де люди їздили на «такуро-спірит» і фотографувалися з пляшками «нозз-а-ли» на камери «Шиннаро».
Але Юк подріботів назад, до стрільця, і сів коло його зношеного чобота. Далеку ж відстань здолали ті чоботи, ой далеку. Милі й колеса, колеса й милі. Та вже зовсім скоро скінчиться їхнє ходіння.
— Олан, — промовив Юк, і остаточність, що прозвучала в його дивному тихому голосі, каменем лягла Сюзанні на серце. Розлючена, вона повернулася до старого чоловіка з великим пістолем на поясі.
— От тобі, маєш, — сказала вона. — У тебе свої маленькі чари, чи не так? Привабив до себе Едді, і той помер один раз, Джейка — і Джейк пережив пару смертей. Тепер Патрік, і навіть пухнастик. Що, щасливий?
— Ні, — відказав стрілець, і вона побачила, що це правда. Ще ніколи в житті їй не доводилося бачити на людському обличчі такого глибокого смутку і такої самотності. — Ніколи я не був такий далекий від щастя, Сюзанно з Нью-Йорка. Може, передумаєш і залишишся? Може, пройдеш останній відрізок зі мною? Отоді я був би щасливий.
На якусь мить їй захотілося погодитися. Просто розвернути скутер від дверей (односкерованих, без жодних гарантій) і піти з ним до Темної вежі. Ще один день — і вони будуть на місці, а сьогодні опівдні можуть стати табором, тоді до Вежі прийдуть завтра при заході сонця, як він і хотів.
Та потім вона згадала свій сон. Спів голосів. Молодого чоловіка, який простягав їй чашку гарячого шоколаду, смачного, mit schlag.
— Ні, — тихо відмовилася вона. — Я вхоплюся за соломинку і піду.
Спершу вона подумала, що він їй не перешкоджатиме — просто погодиться й відпустить. Та за мить його гнів, ні, його відчай, прорвався болісним вибухом.
— Але ж ти нічого не знаєш напевне, Сюзанно! А що, як той сон — лише омана й чари? Що, як навіть крізь відчинені двері ти побачиш лише оману й чари? Що, як ти в’їдеш прямісінько в порожнечу тодешу?
— Тоді я осяю темряву думками про тих, кого люблю.
— Це може допомогти, — згодився він, і більшої гіркоти в його голосі вона ніколи не чула. — Перші десять років… чи двадцять… чи сто. А далі? Як щодо подальшої нескінченності? Подумай про Юка! Думаєш, він забув Джейка? Та нізащо! Нізащо! Сто разів нізащо! Він відчуває, що щось не так. Сюзанно, не йди. Благаю тебе, не йди. Якщо це допоможе, я на коліна стану. — І на Сюзаннин превеликий жах, він почав опускатися на коліна.
— Це не допоможе. І якщо ми бачимо одне одного востаннє… а серце підказує мені, що це так… я не хочу запам’ятати тебе навколішках. Ти ніколи не був з тих, хто стає на коліна, Роланде, сину Стівена, і я не хочу тебе таким побачити. Я хочу запам’ятати, як ти твердо стоїш на землі, як тоді, в Кальї Брин Стерджис. Як ти стояв з друзями на Єрихонському пагорбі.
Роланд підвівся й підійшов до неї. На якусь мить їй здалося, що він хоче затримати її силоміць, і вона злякалася. Та стрілець лише на мить торкнувся долонею її руки й швидко прийняв долоню.
— Дозволь спитати тебе ще раз, Сюзанно. Ти впевнена?
Вона зазирнула собі в душу й зрозуміла, що впевнена. Розуміла вона також і ризик, на який іде, але так — вона була впевнена. А чому? Бо шлях Роланда був шляхом револьвера. Він ніс смерть усім, хто їхав верхи чи йшов пішки поряд з ним. Він уже не раз це доводив, з найперших днів свого походу… ні, ще раніше, звідтоді, як підслухав, що кухар Гекс замірявся на зраду, і цим самим підписав йому вирок — смерть у зашморгу. Все це стрілець робив в ім’я добра (в ім’я Білості, як сам казав), Сюзанна в цьому не сумнівалася, та легше від цього не ставало: Едді лежав у могилі в одному світі, Джейк — в іншому. Та сама доля чекала на Юка і нещасного Патріка: сумніватись у цьому не доводилось.
Як і в тому, що їхні смерті не забаряться.
— Я впевнена.
— Гаразд. Поцілуєш мене?
Вона взяла його за плечі, наблизила до себе і притулилася губами до його губ. А коли вдихнула, то ввібрала в себе подих тисячі років і десяти тисяч миль. І так, відчула смак смерті.
«Але не для тебе, стрільцю, — подумала вона. — Для інших, але ніколи не для тебе. Я втечу від твоїх чарів, і хай мені добре ведеться».
І першою відсторонилася.
— Можеш відчинити мені двері? — попрохала вона.
Роланд підійшов до дверей, узявся за ручку, і вона легко повернулася в його руці.
Війнуло холодним повітрям, вітерець розвіяв Патрікове довге волосся і приніс з собою кілька сніжинок. Крізь двері Сюзанна бачила зелену траву, вкриту легкою памороззю, стежину і залізну огорожу. Голоси співали «Що то за дитя», точнісінько як у її снах.
Там міг бути Сентрал-парк. Так, міг бути Сентрал-парк якогось іншого світу, не того, звідки вона була родом, та досить близького в часі, щоб вона й відрізнити не могла.
А може, як сказав стрілець, то була омана.
І на неї чекала темрява тодешу.
— Цілком імовірно, що то омана, — промовив Роланд, очевидно, прочитавши її думки.
— Життя — це омана, а кохання — чари, — відповіла вона. — Може, ще стрінемося, на галявині, де закінчується земний шлях.
— Якщо ти так кажеш, най так і буде. — Роланд виставив уперед праву ногу, вгородивши стесаний каблук у землю, і вклонився їй. Юк заплакав, але зі свого місця біля стрільцевої лівої ноги не зрушив. — Прощавай, моя люба.
— Прощавай, Роланде. — Вона повернулася обличчям до дверей, глибоко вдихнула і натиснула на газ маленького скутера. Він легко покотив уперед.
— Зажди! — закричав Роланд, але вона не озирнулася, не глянула на нього. Скутер заїхав у двері, й вони зачинилися з рівним красномовним стукотом, що його стрілець так добре знав, що його так часто чув уві сні, охоплений гарячкою, під час довгих мандрів узбережжям Західного моря. Звуки співу стихли, лише вітер прерій самотньо завивав довкруги.
Роланд з Ґілеаду сів перед дверима, що вже здавалися старими й незначущими. Вони не відчиняться більше ніколи. Він сховав обличчя в долонях. І подумав, що якби ніколи їх усіх не любив, то зараз не почувався б таким самотнім. А проте, носячи на душі тягар багатьох жалів, навіть зараз не шкодував, що його серце знову ожило.
Згодом — бо завжди буває «згодом», чи не так? — він зготував сніданок і змусив себе з’їсти свою порцію. Патрік поїв з апетитом і, поки Роланд збирався, відійшов справити нужду.
Третя тарілка стояла повна.
— Юк? — підсовуючи їжу пухнастикові, запитав Роланд. — Може, хоч трохи поїси?
Юк глянув на тарілку й зробив два тверді кроки назад. Роланд кивнув і викинув усе, що на ній було, в траву. Може, Мордред нагодиться і знайде собі щось до смаку.
Рушили, коли сонце вже підбилося високо. Роланд тягнув Хо Фат-ІІ, а Патрік ішов поряд, опустивши голову. І невдовзі пульс Вежі знову виповнив голову стрільця. Вже дуже близько. Та рівна ритмічна сила витіснила в нього з голови всі думки про Сюзанну, і він цьому радів. Він повністю віддався цьому пульсові й дозволив йому забрати всі його думки й печалі.
Комала-кам-кам, співала Темна вежа десь близько за обрієм. Комала-кам-кам, прийди, стрільцю, не зволікай.
Комала-кам-Роланде, твоїм мандрам видно край.
Розділ II
МОРДРЕД
Дан-тете спостерігав, як довговолосий хлопець, з яким вони нині мандрували, ухопив Сюзанну за плече й показав помаранчевих гобів, що танцювали віддалік. Мордред бачив, як вона круто розвернулася, витягаючи один з револьверів Білого Татка. Далекоглядні скляні очі, що їх він знайшов у хатині з провулка Дивака, миттєво затремтіли в Мордредовій руці: так сильно йому хотілося, щоб Матуся-Галка застрелила художника. Як би її після цього гризло почуття провини! Як лезо тупої пилки, от як! Могло навіть статися, що жах від скоєного змусив би її приставити дуло револьвера собі до скроні й удруге натиснути на гачок. І як би Білому Таткові сподобалося прокинутися й побачити таку картину?