І, найімовірніше, близький.
Світло, яке він відчував радше внутрішнім боком очей, тепер розгорялося яскравіше і вже не здавалося синім. Він проминув залу, в якій був Золтан, птах із землянки травоїдника. Проминув залу, де стояла атомна водяна колонка з Придорожньої станції. Знову сходами вгору, постояв біля зали з дохлим омаромонстром, і на ту мить світло, яке він відчував, було вже значно яскравішим і точно не синім.
Воно було…
Він був певен, що воно було…
Сонячним. Нехай надворі вже давно посутеніло, нехай Стара Зоря і Стара Мати сяяли над Темною вежею, але Роланд точно знав, що бачить — чи то пак відчуває — сонячне світло.
Він став підійматися, більше не зазираючи до жодних кімнат, не завдаючи собі клопоту вдихати запахи минулого. Сходи звузилися настільки, що його плечі тепер майже торкалися вигнутих кам’яних стін. Усі пісні стихли, якщо тільки не вважати за спів зітхання вітру, що долинало звідкілясь.
Він пройшов повз останні відчинені двері. За ними, на підлозі крихітної кімнатки, лежав альбом з портретом, якому стерли обличчя. Два злющі червоні ока — от і все, що лишилося.
Я дістався теперішнього. Я дійшов до «зараз».
Так, і було там світло, комала-сонячне-світло всередині очей, і воно чекало на нього. Він шкірою відчував, яке воно гаряче й суворе. Завивання вітру гучнішало, і воно теж звучало суворо. Невблаганно. Роланд подивився вгору, на сходи, що звивалися дедалі вище. Тепер він точно зачіпатиме плечима стіни сходового колодязя, бо прохід був не ширший за домовину. Ще дев’ятнадцять сходинок — і кімната на верхівці Вежі відкриється перед ним.
— Я йду! — закричав він. — Якщо чуєш мене, то слухай! Я йду!
Випроставши спину й гордо піднявши голову, він крок за кроком долав сходинки. Інші зали були відкриті оку. Остання ж стояла зачинена: прохід йому перепиняли двері з дерева привидів, на яких було вирізьблено одне-єдине слово:
Він узявся за ручку. На ній було гравіювання: дика троянда обвилася довкола револьвера, одного з тих великих старих револьверів, що дісталися йому від батька, та тепер були втрачені навіки.
«А проте вони знову будуть твоїми», — прошепотів голос Вежі та голос троянд — тепер вони злилися воєдино.
Тобто як це?
Відповіді не було, але ручка повернулася в його руці — можливо, в цьому й полягала відповідь. І Роланд відчинив двері до кімнати на верхівці Темної вежі.
Він усе побачив і збагнув водночас. Знання ударом молота приголомшило його, гаряче, мов сонце пустелі, що була апофеозом усіх пустель. Скільки разів він підіймався цими сходами лише для того, щоб його знову і знову відринули, відкинули, не прийняли? Відкинули не на сам початок (коли все ще можна було змінити, зняти прокляття часу), але до тієї миті в пустелі Мохейн, де він нарешті збагнув, що його бездумні вперті пошуки зрештою увінчаються успіхом? Скільки разів він проходив цей цикл, мандрував петлею, як та, на затискачі, що колись затискав його пупок, його власний тет-ка кан Ґан? І скільки ще йому так мандрувати?
— О ні! — пронизливо закричав він. — Будь ласка, тільки не це знову! Змилуйся! Будь милосердний!
Байдужі руки штовхнули його вперед. Руки Вежі не знали жалю.
То були руки Ґана, руки ка, і їм не було відомо, що таке милосердя.
Він відчув лужний запах, їдкий, мов сльози. Пустеля за дверима була біла, сліпуча, безводна, без жодних характерних ознак, окрім хіба що гір, які вгадувалися на горизонті. А до лужного запаху домішувався ще один: чортового зілля, що спричиняє солодкі сновидіння, кошмари, смерть.
Але не для тебе, стрільцю. Для тебе — ніколи. Ти мерхнеш. Ти тьмянишся. І дозволь, я буду брутально відверта. Ти йдеш далі.
І з початком кожного нового походу забуватимеш попередній. Для тебе кожен раз буде першим.
Він востаннє спробував відступити назад: марно. Ка було сильнішим.
Роланд з Ґілеаду зайшов у останні двері, ті, що їх завжди шукав і завжди знаходив. І вони тихо причинилися в нього за спиною.
Стрілець хвилю постояв, нетвердо тримаючись на ногах. Йому здавалося, він мало не знепритомнів. Через спеку, звісно, трикляту спеку. Вітер, що віяв тут, у пустелі, був сухий і полегшення не приносив. Він підняв бурдюк, зважив його в руці, щоб визначити, скільки води лишилося всередині, й зрозумів, що пити не можна — не час був пити, — та все одно зробив ковток.
На якусь мить його навідало дивне відчуття, наче він звідкілясь сюди перенісся. Може, навіть із самої Вежі. Проте, звісно, пустеля була підступна, сповнена міражів. Від Темної вежі його ще відділяли тисячі й тисячі коліс. Те відчуття, що він зійшов багатьма сходинками і зазирав у безліч кімнат, де на нього дивилися тисячі облич, уже помалу стиралося.
«Я дійду до неї, — подумав він, мружачись на сонце. — Іменем свого батька клянуся, що дійду».
«А може, цього разу, якщо ти до неї дістанешся, все буде інакше», — прошепотів голос, але Роланд не сумнівався, що то шепіт пустельної омани, бо про який інший раз могло йтися? Він був сам собою і на своєму місці, не більше. Без почуття гумору, з бідною уявою, проте він був стійкий. Він був стрілець. І глибоко в душі досі відчував гірку романтику походу.
«Ти той, хто ніколи не змінюється, — сказав йому якось Корт, і в його голосі (Роланд міг би в цьому заприсягтися) прозвучав потаємний страх… хоча чому Корт мав боятися його, хлопчиська, Роланд не розумів. — І це, хлопче, стане твоїм прокляттям. Ти зносиш сотні пар чобіт на своєму шляху до пекла».
І Ванней: «Ті, що не черпають уроків з минулого, приречені на його повторення».
І його мати: «Роланде, чому ти завжди такий серйозний? Чому не можеш дати собі спочинок?»
Утім, голос прошепотів знову
(інакше цього разу може бути інакше)
і Роландові на мить здалося, що він справді вчув якийсь інший запах — не лужний і не чортового зілля. Він подумав, що то могли бути квіти.
Він подумав, що то могли бути троянди.
Він перевісив свої ґунна з одного плеча на друге й торкнувся рога, що висів на поясі біля правого револьвера.
У той стародавній мідний ріг колись сурмив сам Артур Ельд (принаймні так оповідали легенди). Роланд віддав його Катбертові Олґуду на Єрихонському пагорбі, а коли Катберт упав, Роланд затримався рівно на стільки, щоб підняти ріг і видмухати куряву смерті з його стародавньої горлянки.
«Це твій сіґул», — прошепотів наче здаля голос, що приніс із собою присмеркові пахощі троянд, запах домівки літнього вечора (О, втрачені!), камінь, троянду, незнайдені двері. Камінь, троянда, двері.
Це твоя обіцянка, що все буде інакше, Роланде. Що спочинок можливий. Можливий навіть порятунок.
Пауза, а тоді:
Якщо триматимешся. Якщо будеш непохитний.
Він потрусив головою, щоб розігнати ману, подумав, чи не зробити ще ковток води, але вирішив, що не варто. Увечері. Коли розкладе своє багаття на рештках Волтерового. Отоді й ковтне води. Але поки що…
Поки що він піде далі. Десь там, попереду, стояла Темна вежа. Проте ближче, набагато ближче був чоловік (а чи був він чоловіком? чи був насправді?), який міг йому сказати, як до Вежі дістатися. Роланд неодмінно піймає його, а коли це станеться, чоловік заговорить. Еге ж, так, атож, кажу це на горі так, як ти почуєш у долині: Волтера буде піймано, і Волтер заговорить.
Роланд знову торкнувся рога, і його справжність на диво заспокоювала, неначе він ніколи не дотикався до нього раніше.
Час вирушати.
Пустелею тікав чоловік у чорному — його переслідував стрілець.
19 червня 1970 — 7 квітня 2004 р.
Кажу Богові спасибі.