ВІД АВТОРА
Іноді в мене складається таке враження, що про книги «Темної вежі» я написав більше, ніж про саму Темну вежу. Серед іншого, мені йдеться про дедалі пухкіший синопсис (також відомий як «Зміст попередніх романів») на початку кожних п’яти томів і післямови (здебільшого геть непотрібні, а якщо озирнутися назад, то за них навіть соромно стає). Майкл Вілан, екстраординарний художник, який ілюстрував перший том і цей, виявився також класним літературним критиком, коли, прочитавши чернетку Сьомого Тому, сказав (і що приємно — не добираючи виразів), що та доволі легковажна післямова, яку я втулив наприкінці, дратує і геть не в тему. Я придивився до неї і зрозумів, що це справді так.
Першу половину того написаного з добрими намірами, проте недоречного есе можна знайти у вступі до перших чотирьох томів циклу; він називається «Коли тобі дев’ятнадцять». Я подумував залишити сьомий том без післямови взагалі, щоб Роландове відкриття на верхівці його Вежі було моїм останнім словом. Та потім збагнув, що маю сказати ще одну річ, що мені насправді потрібно її сказати. Це стосується моєї присутності в моєму власному романі.
Є такий слизький літературознавчий термін — металітература. Ненавиджу його. Ненавиджу його претензійність. Я опинився у книзі лише тому, що вже давно розумів (свідомо — після того, як написав «Безсоння» 1995 року, а несвідомо — після того, як тимчасово втратив слід отця Дональда Каллагена ближче до кінця «Салемз-Лота»), що багато моїх книжок пов’язані зі світом та історією Роланда. І позаяк саме я їх написав, то мені здавалося логічним, що я — частина стрільцевого ка. Мій задум полягав у тому, щоб романи «Темної вежі» стали своєрідним підсумком, поєднанням якнайбільшої кількості моїх попередніх історій під склепінням надісторії. Я не хотів, щоб це мало претензійний вигляд (і надіюся, що так воно і є), просто мав намір показати, як життя впливає на мистецтво (і навпаки). Я думаю, якщо ви читали ці останні три томи «Темної вежі», то зрозумієте, чому мої балачки про вихід на пенсію в цьому контексті обростають змістом. У певному сенсі, мені більше нічого сказати тепер, коли Роланд досягнув своєї мети… і я сподіваюся, читач зрозуміє, що ріг Ельда опинився в стрільця як натяк на те, що він нарешті, можливо, став на шлях до розв’язання своєї проблеми. А може, навіть до спокути. Розумієте, усе було зав’язано на тому, щоб дійти до Вежі (мені — до моєї, Роланду — до Роландової), і врешті-решт це сталося. Вам може не подобатися те, що Роланд знайшов на верхівці, але це вже інша річ. І не пишіть мені розлючених листів, бо я на них не відповідатиму. На цю тему мені більше сказати нічого. Як хочете правду, то мене й самого не надто порадувала кінцівка, але вона була така як слід. Єдино можлива, насправді. Не забувайте, що я не зовсім вигадую всі ці речі, я просто записую те, що бачу.
Читачі розмірковуватимуть над тим, наскільки «реальний» той Стівен Кінг, який з’являється на сторінках роману. Відповідь — «не дуже», хоча той, кого Роланд і Елді зустрічають у Бриджтоні («Пісня Сюзанни»), доволі близький до Стівена Кінга, якого я пам’ятаю з тих часів. Що ж до Стівена Кінга, який з’являється в останньому томі… що ж, скажімо так: дружина попросила, щоб я був такий ласкавий і не давав фанатам серії точних вказівок щодо того, де ми живемо і хто ми є насправді. З цим я погодився. Не тому, що мені так хотілося, — «двигуном» цієї історії частково є відчуття того, як світ літератури проривається в реальний світ, — а тому, що це життя не лише моє, а й моєї дружини, і вона не заслуговує на покарання за те, що любить мене і зі мною живе. Тому я до великої міри «олітературив» географію Західного Мену, сподіваючись на те, що читачі зрозуміють художній задум і те, чому я так витлумачив власну в ньому роль. А якщо вам закортить заїхати в гості й сказати «здрастуйте», то, будь ласка, сядьте і подумайте, перш ніж це робити. Ми з сім’єю вже й так частково позбавлені приватності, тож я не маю ані найменшого бажання втрачати її ще більше, хай вам буде відомо. Мої книжки — це спосіб познайомитися з вами. Нехай же й вони будуть для вас способом познайомитися зі мною. Цього достатньо. Від імені Роланда та всього його ка-тету (тепер розкиданого по світах, вибачайте) дякую вам за те, що подорожували разом зі мною. Це був найважливіший проект усього мого життя, і тепер я знаю (та, на жаль, запізно), що не все в ньому мені добре вдалося. Та й хіба існують літературні твори, у яких письменникові все добре вдалося? І попри все це, я не шкодую про жодну хвилину того часу, який прожив у «де» й «коли» Роланда. Ті дні в Серединному й Прикінцевому світах — то було щось надзвичайне. У ті дні моя уява була така чітка, що я відчував запах куряви й чув, як порипує шкіра.
21 серпня 2003 року