Але хлопчик — боги, о боги! — не зрушив з місця.
— Першим вони вб’ють Юка! — закричав Каллаген, та тільки Роланд здогадався, що волав не Каллаген. Він подумав, що то Едді скористався голосом Каллагена, як перед тим це зробив він, стрілець. Якимось чином Едді знайшов чи то сприятливіші потоки, чи то більше сили в собі. Достатньо, щоби прорватися всередину після того, як звідти винесло Роланда. — Прикінчать його в тебе на очах і вицмулять кров!
Нарешті подіяло. Хлопчик розвернувся і помчав геть, а слідом за ним припустив і Юк. Він пробіг просто під носом у птаха-тахіна і між двох ницих, але жоден з них не зробив ані найменшої спроби його схопити. Вони все ще зачаровано витріщалися на черепаху, здійняту в руках Каллагена.
Прародителі не звернули жодної уваги на хлопчика, що втікав. Але Роланд розумів, що й не звернуть. З розповіді панотця Каллагена він знав, що один з Прародителів оселився в маленькому містечку Салемз-Лот, де панотець недовгий час служив проповідником. Каллаген зостався живим — річ надзвичайна для тих, хто залишався сам на сам з цими чудовиськами, втративши свою зброю й сіґули влади, — але, перш ніж відпустити його, істота змусила Каллагена напитися своєї гнилої крові. Позначила його для цих, для решти.
Останнє, що побачив Роланд, — як Каллаген виставляв проти них свій сіґул-хрест. А далі його засмоктало назад у темряву й залунали дзвіночки, доводячи до сказу своїм боєм. Звідкілясь, наче здалеку, долинав до нього крик Едді. Роланд потягнувся до нього в непроглядній пітьмі, торкнувся його руки, загубив її, знову пошукав і намацав його долоню. Вони переверталися знову і знову, тримаючись один за одного, намагаючись не загубитися, сподіваючись не заблукати в цій темряві між світами, до якої не вели жодні двері.
Розділ III
ЕДДІ ТЕЛЕФОНУЄ
Один
До салону старої машини Джона Каллема Едді повернувся так, як колись підлітком прокидався після нічних кошмарів: розгублений, задихаючись від жаху, повністю дезорієнтований, не розуміючи, хто він такий, не кажучи вже про те, де він.
Йому вистачило секунди, щоб збагнути, що вони з Роландом (хоч і здавалося це неймовірним) тримали один одного в обіймах, як ненароджені близнюки у лоні матері, хоч машина й не була лоном. Перед його очима повільно пропливли ручка і скріпка, а ще пластмасова коробка, в якій він упізнав касетну бобіну з магнітною стрічкою на вісім доріжок. «Не гай часу, Джоне, — подумав він. — У цього пристрою немає майбутнього, якщо пристрої з майбутнім взагалі існують».
Щось шкрябало йому потилицю. Плафон для лампочки на стелі старого «форда-ґелексі» Джона Каллема? Боже милий, а він подумав, щ…
І тут раптом повернулася сила тяжіння. Вона знову вступила в свої права, і вони впали, а довкола них посипався градом різний мотлох. Килимок, що літав у салоні «форда», накрив собою кермо. Едді вдарився грудьми об спинку переднього сидіння, й з грудей вирвалося зі свистом повітря. Роланд гепнувся поряд, до того ж на своє хворе стегно. Голосно скрикнувши, він став перелазити на переднє сидіння.
Едді відкрив було рота, щоб заговорити, але не встиг він і слова сказати, як у голові прогримів голос Каллагена: «Хайл, Роланде! Хайл, стрільцю!»
Скільки ж душевних сил знадобилося Каллагену, щоб пробитися до них з того, іншого світу? А за ним, тихі, проте відчутні, долинули утробні тріумфальні крики. Завивання, не слова.
Шокований, Едді зустрівся поглядом з блідо-блакитними Роландовими очима. Він узяв стрільця за ліву руку, думаючи: «Він відходить. Боже милосердний, здається, панотець відходить».
Знайди свою Вежу, Роланде, ввірвися до неї…
— …і дістанься аж до верхівки! — видихнув Едді.
Вони сиділи в машині Джона Каллема, котра досить вдало (хоч і трохи навскоси) приземлилася на узбіччі Канзас-роуд, у м’якому передвечірньому світлі літнього дня, але перед очима в Едді досі палахкотіло пекельне помаранчеве світіння того ресторану, що насправді був лігвом людожерів. Думати, що таке взагалі було можливо, що люди щодня проходили повз цю криївку і щодня, навіть не підозрюючи, що там, усередині, не відчуваючи поглядів голодних очей, які стежили за ними, вихоплюючи з натовпу, оцінюючи…
Але не встиг він закінчити думку, як крик болю розірвав йому груди — примарні зуби впиналися йому в шию, і щоки, і груди, його губи пекло кропивою, а мошонку протикало шпичаками. Він кричав і кричав, розчепіреною рукою роздираючи повітря, аж поки Роланд не примусив її опустити.