«Мені б зараз револьвер, ох я би підстрелив парочку цих піжонів, — подумав Едді. — Щоб знали, що буває, коли дуріють». Так. Хоча… А може, й ні. Хай там як, йому слід було визнати, що в більш цивілізованих світах він став небезпечний для людей.
— Доведеться з цим жити, — промимрив Едді й для переконливості додав улюблене слівце великого мудреця й видатного наркаша, призначене для розв’язання маленьких життєвих негараздів: — Забий.
На допотопному дисковому апараті він набрав номер Джона Каллема, і коли механічний голос (мабуть, він належав пра-пра-пра-пра-прабабці Блейна Моно) попросив опустити дев’яносто центів, Едді вкинув долар. Не час бути жмикрутом, коли рятуєш світ.
Пролунав один гудок… два… і трубку зняли!
— Джон! — мало не заволав на радощах Едді. — Бляха, як добре! Джоне, це…
Але голос на тому кінці дроту говорив далі. Й Едді — дитя кінця вісімдесятих — знав, що нічого доброго це не віщує.
«…подзвонили до Джона Каллема зі „Служби охорони угідь Каллема“, — сказав голос Каллема зі знайомим протяглим акцентом янкі. — Мене тут терміново викликали в одне місце, але точно сказати, коли вернуся, я не можу. Якщо я вам дуже потрібен, звиня-я-йте. А поки можете дзенькнути Ґері Ґровелу, номер 926-55-55, або Джуніору Баркеру, 929-42-11».
Щойно записаний дрижачий голос Каллема повідомив, що він, Каллем, не знає, коли повернеться, Едді зітхнув полегшено (поле-е-кшено, як сказав би сам власник голосу). Бо він був там, у своїй гобітській хатинці на західному березі озера Ківейдін: або сидів на своїй маленькій м’якій гобітській канапі або в своєму не менш м’якому гобітському крісельці. Сидів і слухав повідомлення на своєму ну-точно-громіздкому автовідповідачеві середини дев’яностих. А Едді знав це, бо… ну…
Бо просто знав.
Примітивний запис не міг повністю приховати пустотливих ноток гумору, що закралися в голос Каллема наприкінці повідомлення.
«Авжеж, якщо вам ну ніхто не підходе, крім вашого покірного слуги, можете залишити мені повідомлення після сигналу. Але говоріть коротко». — Останнє слово прозвучало як «куоротко».
Дочекавшись сигналу, Едді сказав:
— Джоне, це Едді Дін. Я знаю, що ти там, думаю, ти чекаєш на мій дзвінок. Не питай, звідки я це знаю, бо я й сам до пуття не розумію, але…
Просто у вусі Едді пролунало гучне клацання, і голос Каллема (живий, справжній) сказав:
— Здоров був, синку, ну як там, у добрих руках моя машинка?
Спершу Едді був надто приголомшений, щоб відповісти. Бо у Каллема з його акцентом Штату ходового вітру[10] ці слова набули геть іншого змісту: «Ну як там, у добрих руках моє ка?»[11]
— Хлопче? — стривожився мовчанкою Каллем. — Ти ще на дроті?
— Так, — відповів Едді. — І ти так само. А я думав, ти, Джоне, у Вермонт поїдеш.
— От що я тобі скажу. В наших краях так весело не було відтоді, як у Саут-Стоунгемі згоріла взуттєва крамниця, а сталося це тисяча дев’ятсот двадцять третього року. Копи перекрили всі дороги.
Едді не сумнівався, що людей пропускали, коли ті показували належні посвідчення, але вирішив натомість спитати про щось інше.
— Хочеш сказати, ти не зміг знайти таку лазівку з міста, де не було б копів, якби добре цього забажав?
Повисла коротка пауза, під час якої Едді відчув, що хтось підійшов з-за спини і став біля його ліктя. Але не озирнувся, бо й так знав, що то Роланд. А хто ще в цьому світі міг так тонко й ненав’язливо, проте стопудово пахнути іншим світом?
— Ну, — протягнув нарешті Каллем. — Може, й знаю одну-дві дороги в лісі, які ведуть до Ловелла. Літо було посушливе, мабуть, по них навіть можна проїхати пікапом.
— Одну-дві?
— Ну, гаразд, три-чотири. — Потім пауза, яку Едді перечекав, бо веселився від душі. — П’ять-шість. — На це Едді теж вирішив не відповідати. — Вісім, — нарешті зізнався Каллем і розсміявся разом з Едді. — Синку, то що ти хотів мені сказати?
Едді глянув на Роланда, котрий простягав йому пляшечку аспірину, затиснуту між двома позосталими пальцями правої руки. Едді вдячно кивнув.
— Я б хотів, щоб ти приїхав у Ловелл, — сказав він у слухавку. — Здається, ми ще не про все поговорили.
— Угу, і я мав би про це здогацатися, — відповів Каллем. — Хоча не можу сказати, що ця думка крутилася в мене в голові. Думав я про те, що скоро поїду дорогою на Монпельє, та все одно щось мене тут тримало, я знаходив собі різні заняття, щоб відтягнути від’їзд, то те, то се. П’ять хвилин тому, якби ти подзвонив, у мене було б зайнято — я балакав з Чарлі Бімером. Його жінку й невістку вбили в магазині, розумієш. А потім я подумав: «Якого біса, поприбираю в хаті, а тоді закину лахи у фургон і поїду». Думати про це я не думав, але підсвідомо чекав твого дзвінка, відколи вернувся додому. То де ви будете? На Черепаховій алеї?
10
Поширена в Новій Англії назва штату Мен, історично пов’язана з тим, що кораблі, які пливли з Бостона в порти Мену, вирушали на північний схід з ходовим вітром.
11
Гра слів, заснована на подібності звучання двох слів англійською: «car» — машина і «ка» — ка.