— Ну нічого, — сказав Джо, але помітно було, що засмутився, — може, згодом. У мене є шоколадний пудинг та пиріг-іриска.
Роланд підніс серветку до рота, щоб притлумити відрижку.
— А я б покуштував і того, і того.
— Ну, якщо вже так, тоді я, мабуть, теж не відмовлюся, — кивнула Сюзанна. Зрештою, скільки тисяч років минуло, відколи вона їла іриску?
Коли з пудингом було покінчено, Сюзанна запропонувала допомогти з посудом, але Джо лише відмахнувся, сказавши, що поставить каструлі й тарілки в посудомийну машину, прополоще їх, а вже згодом запустить цикл і «всім веселим кагалом» їх помиє. Коли він і Роланд носили посуд на кухню, Сюзанні здалося, що старенький пожвавішав, менше вже спирався на ціпок. Напевно, був тут якийсь зв’язок із «краплинкою рому», а може, й кількома краплинками, що до кінця вечері злилися в одну велику краплю.
Джо налив у чашки каву, і вони всі втрьох (учотирьох, рахуючи Юка) посідали у вітальні. Надворі стрімко темніло, і вітер завивав гучніше. «А Мордред десь там, зіщулився у ямці в снігу чи під деревами», — подумала Сюзанна і знову змушена була придушувати в собі жалощі. Вона воліла б не знати, що Мордред був лише дитиною, хоч і вбивцею.
— Джо, розкажи нам, як ти тут опинився, — запропонував Роланд.
Джо широко всміхнувся.
— Це історія, від якої волосся може стати сторч, — попередив він, — але якщо ви хочете її почути, то гаразд, я розповім. — Широка усмішка пом’якшилась, у погляді з’явилася задума. — Приємно, коли є з ким побалакати. Ліппі тільки слуха, а говорити нічого не говорить.
Спочатку він намагався вчителювати, почав Джо. Але дуже швидко збагнув, що таке життя не для нього. Діти йому подобались, він їх навіть любив, але ненавидів усю адміністративну хрінь і те, як система безжально підстригала всіх під одну гребінку, не допускаючи, щоб хтось вислизнув у неї з рук. Тож за три роки вчителювати він покинув і подався в шоу-бізнес.
— Співаком чи танцюристом? — поцікавився Роланд.
— Ні те, ні те, — відповів Джо. — Я був артистом розмовного жанру.
— Розмовного жанру?
— Тобто гумористом, — підказала Сюзанна. — Розважав публіку анекдотами.
— Точно! — просяяв Джо. — І дехто навіть сміявся. Звісно, таких була меншість.
Він знайшов собі агента, чиє попереднє підприємство, магазин чоловічого одягу за зниженими цінами, збанкрутувало. Одне потягло за собою інше, сказав він, за виступом ішов виступ, і зрештою він став працювати в друго- й третьосортних нічних клубах від узбережжя до узбережжя, пересуваючись на побитому, проте надійному старому пікапі «форд» і вирушаючи туди, куди відправляв його Шанц, агент. У вихідні він не працював майже ніколи: наприкінці тижня й у вихідні навіть третьосортні клуби воліли мати виступи рок-гуртів.
То було наприкінці шістдесятих — на початку сімдесятих, коли не бракувало всього, що Джо називав «поточним матеріалом»: хіппі та йіппі, палійок бюстгальтерів і Чорних Пантер, кінозірок і, як завше, політиків… але він був коміком, більш орієнтованим на традиційні жарти. Морт Заль і Джордж Карлін могли собі глузувати з поточного матеріалу, а він жартував у дусі: «До речі, про мою тещу» і «Кажуть, наші польські друзі тупі, але послухайте-но про ірландку, з якою я познайомився».
Поки він розповідав, відбулася дивна (а для Сюзанни — доволі щемка) трансформація. Акцент Джо Коллінза, притаманний мешканцям Серединного світу, перетворився на говірку, якою, за Сюзанними спостереженнями, розмовляли мудрагелі-американці. Вона все чекала, коли він заговорить так, як Едді. А ще подумала, що Джо Коллінз був один з тих міміків від природи, чий голос, гнучкий, як силіконова іграшка «Сіллі Путті», імітував місцеву говірку. У бруклінському клубі він говорив як бруклінець, у Пітсбурзі — наче був родом з Пітсбурга.
На початку розповіді Роланд його зупинив, щоб спитати, чи естрадний комік — це хтось на зразок придворного блазня, і старий від душі розсміявся.
— В яблучко. Тільки виступає він не перед королем і придворними, а перед купкою людей, що сидять у прокуреній залі й цмулять алкоголь.
Роланд кивнув, усміхаючись.
— Але в тому, щоб бути коміком, який дає по одному концерту за вечір у різних містечках Середнього Заходу, є свої переваги, — сказав Джо. — Якщо провалишся в якій-небудь глушині типу Дуб’юка, то нічого тобі не буде, хіба що відпрацюєш двадцять хвилин замість сорока п’яти й поїдеш собі далі в інше місто. У Серединному ж світі є такі місця, де могли б і голову відтяти, якщо облажаєшся.