Темна вежа. Темна вежа VII

— Але ж ти Чайльд Роланд?

— Мабуть, колись ним був. Але зараз ми опинилися поза такими поняттями. Ми за межами ка.

— Але все ще на Шляху Променя.

— Так. — Він провів пальцем по останньому рядку на конверті: «Усі борги сплачено». Відкрий, Сюзанно, я хочу побачити, що всередині.

І вона розірвала конверт.

Чотири

Усередині лежала ксерокопія поеми Роберта Браунінга. Ім’я та прізвище поета Кінг написав своїм напівдрукованим почерком над назвою. Декілька драматичних монологів Браунінга Сюзанна читала в коледжі, але з цією поемою знайома не була. Зате з її предметом вона була вкрай добре знайома — називалася поема «Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов». Була вона наративна за структурою, з римуванням баладного типу (а-б-б-а-а-б), завдовжки тридцять чотири строфи. Над кожною строфою стояла римська цифра. Хтось (швидше за все, Кінг) обвів номери строф I, II, XIII, XIV і XVI.

— Прочитай позначені строфи, — хрипким голосом попросив Роланд, — бо я сам можу розібрати лише одне-два слова, але хочу знати, що в них написано, дуже хочу знати.

— Строфа перша, — промовила Сюзанна. І мусила прокашлятися — в горлі пересохло. Надворі стогнав вітер, і гола лампочка блимала у загидженому мухами плафоні.

Враз я подумав, що брехав у слові кожнім
З недобрим оком той старий каліка,
Дивився скоса і спідлоба глипав,
Чи проросте в моїй душі брехня ворожа.
І ледве стримував тріумф негожий,
Бо ще одна була у нього жертва за плечима.

— Коллінз, — сказав Роланд. — Той, хто це писав, говорив про Коллінза точнісінько так, як Кінг писав у своїх романах про наш ка-тет! «Брехав у слові кожнім!» Еге ж, таки брехав!

— Не Коллінз, — виправила Сюзанна. — Дандело.

Роланд кивнув.

— Дандело, правду кажеш. Продовжуй.

— Добре. Строфа друга.

Для чого ще він на дорозі піджидав?
Чим, окрім пастки, та брехня його була?
Всіх подорожніх тяг він у лабети зла,
Коли про шлях у нього хтось питав.
Гадати став я, чи диявол реготав,
Коли ціпком писав у куряві посмертнії слова?

— Пам’ятаєш його ціпок і як він ним розмахував? — спитав Роланд.

Звісно, вона пам’ятала. А на дорозі була не курява, а сніг, проте все решта збігалося. В цілому то був опис усього, що з ними нещодавно сталося. Від цієї думки Сюзанна здригнулася.

— Ця поема походить з твого часу? — запитав Роланд. — З твого «коли»?

Вона похитала головою.

— Її навіть не в моїй країні написали. І поет помер щонайменше за шістдесят років до мого «коли».

— А проте він мусив бачити все, що тільки-но сталося. Чи бодай якусь версію цих подій.

— Так. І Стівен Кінг знав цю поему. — Зненацька її осяяло. Спалах інтуїції був такий яскравий, що міг бути лише істиною. Круглими від подиву очима Сюзанна подивилася на Роланда.

— Ця поема спонукала Кінга до роботи! З неї він черпав натхнення!

— Ти впевнена в цьому, Сюзанно?

— Так!

— А проте цей Браунінг мусив нас бачити.

Вона не знала. Все було надто заплутано — наче розгадувати, що було спочатку: курка чи яйце. Чи загубитися в кімнаті дзеркал. Голова в неї йшла обертом.

— Сюзанно, прочитай наступну позначену строфу! Ту, що ікс-і-і-і.

— Так, строфа тринадцята, — виправила вона.

Що ж до трави, була вона змарніла,
Як череп прокаженого; стриміли
Стеблини чорні, наче кров скипіла.
Одна сліпа шкапина шолудива
Пришкандибала й стала, очамріла,
Либонь, чортові в пеклі зле служила!

— А тепер читаю чотирнадцяту строфу.

Живий той кінь? Він мертвий бути міг,
Світив кістками, шия в струпах прогнивала,
Порожні очі з-під гриви сліпо вирячались,
Почварисько було страшне, мов гріх,
Гидкішого створіння, бачить Біг,
В житті стрічать мені не випадало.

— Ліппі, — констатував стрілець і тицьнув великим пальцем собі за плече. — Миршава шкапина тієї тварюки, світила кістками, тільки вона кобила, а не кінь.

Сюзанна не відповіла, та й не мусила. Авжеж, то був опис Ліппі, сліпої й кістлявої, з шиєю, протертою до м’яса. «Вона потвора, я знаю, — сказав тоді старий… потвора, що сама була схожа на старого чоловіка. — Стара ти коробка гівна, паскудниця, прокажена чотиринога». А тут, на ксерокопіях, усе було написано чорним по білому, написано в поемі, яку створили задовго до народження сея Кінга. Можливо, за вісімдесят чи навіть сто років до його народження: «…змарніла,/ Як череп прокаженого».