— Хто б ти не був, підійди до сходів! — гукнув Роланд.
Відповіді знизу не було. Надворі шаленів і ухкав вітер, шпурляючи в стіну хатини снігом, таким твердим, що здавалося, наче то пісок.
— Вийди туди, де ми будемо тебе бачити, бо інакше залишишся тут, у льоху! — знову крикнув Роланд.
Ув’язнений не вийшов на тьмяне світло, але знову закричав, і крик той був сповнений горя, жаху і — побоювалася Сюзанна — божевілля.
Роланд подивився на неї. Кивнувши, вона прошепотіла:
— Ти йди перший. А я тебе прикрию, якщо потрібно буде.
— Обережніше на сходах, гляди не впади, — теж тихо сказав він.
Вона знову кивнула і нетерпляче покрутила рукою, достоту так, як робив це він: уперед, уперед.
Це викликало у стрільця ледь помітну усмішку. Притискаючи револьвер барабаном до западинки на плечі, він став спускатися в підвал. Якусь миттєвість він був таким подібним до Джейка Чемберза, що Сюзанна мало не розплакалась.
Шість
Підвал був захаращений коробками, діжками й якимись предметами в чохлах, що звисали зі стелі на гаках. Сюзанна не мала ані найменшого бажання дізнаватися, що теліпалося в тих саванах. Вони знову почули крик: щось середнє між схлипуванням і пронизливим вереском. Над їхніми головами, притлумлений, скаженів вітер.
Роланд повернув ліворуч і пішов зигзагоподібним проходом. Обабіч нього тяглися дерев’яні ящики, поставлені штабелями, що доходили до голови. За стрільцем ішла Сюзанна, витримуючи потрібну дистанцію й постійно озираючись через плече. Також вона прислухалася, чи не підніме Юк тривогу нагорі. На одному ящику вона побачила трафаретний напис «ТЕКСАС ІНСТРУМЕНТС», на іншому — «КИТАЙСЬКЕ ПЕЧИВО ХО ФАТ ІЗ СЮРПРИЗОМ, Ко». Вона навіть не здивувалася, прочитавши жартівливу назву їхнього давно покинутого візка. Її вже ніщо не могло здивувати.
Роланд зупинився.
— Сльози моєї матері, — промовив він тихо. Цей вираз вона чула від нього лише одного разу — коли вони натрапили на оленя, який упав з обриву й лежав з переламаними задніми ногами й однією передньою, помираючи від голоду й сліпо дивлячись на них, бо мухи виїли нещасній тварині очі.
Сюзанна заклякла на місці, аж поки він не підкликав її жестом, а потім швидко на долонях підповзла до нього й стала праворуч.
У дальньому кутку, біля кам’яної стіни Данделового підвалу (південно-східному кутку, якщо вона правильно орієнтувалася в сторонах світу), було облаштовано тюремну камеру. Двері були з перехрещених сталевих перекладин. Тут же стояв і зварювальний апарат, яким, напевно, користувався Дандело, споруджуючи міні-тюрму… але вже давно, судячи з товстого шару пилюки на балоні з ацетиленом. На гачку у вигляді літери S, вмурованому в стіну, трохи далі, ніж сягала рука ув’язненого (Сюзанна не сумнівалася, що так близько гачка причепили, щоб з нього познущатися), висів великий старовинний
(дед-е-чам дед-е-чі)
срібний ключ. Сам в’язень стояв біля ґрат своєї темниці й простягав до них брудні руки. Він був такий худий, що нагадав Сюзанні страшні фото з концентраційних таборів, які вона колись бачила, знімки тих, хто вижив у Освенцимі, Берген-Бельзені та Бухенвальді, живих (ледь живих) обвинувачень усього людства, у смугастих формах, що теліпалися на них, мов на вішаках, у потворних кепках-таблетках, і з жахливо яскравими очима, у яких читалося повне розуміння всього, що відбувалося з цими людьми. «Хоч би ми не розуміли, що з нами сталося, — промовляли ті очі, — але на жаль, ми все розуміємо».
Щось подібне було і в очах Патріка Денвіла, коли він простягав до них руки й нерозбірливо та благально скрикував. Зблизька ці зойки нагадали Сюзанні перегуки якоїсь тропічної пташки з музики до фільму: «ай-їіі», «ай-їїі», «ай-йоок», «ай-йоок»!
Роланд зняв з гака ключа і підійшов до дверей. Однією рукою Денвіл ухопив його за сорочку, і стрілець відштовхнув її, спокійно, без гніву, як здалося Сюзанні. А проте худе створіння в камері сахнулося, і його очі від жаху вилізли з орбіт. Волосся він мав довге, аж до плечей, але на щоках був лише кволий натяк на бороду. На підборідді та над верхньою губою волосся росло трохи густіше. Сюзанна подумала, що йому років із сімнадцять, але аж ніяк не більше.
— Не ображайся, Патріку, — спокійним, наче вони розмовляли, тоном промовив Роланд і вставив ключ у шпарину. — Ти ж Патрік? Патрік Денвіл?