Роланд обдарував її вдячною усмішкою (але неуважною — за ці останні кілька днів він узагалі наче віддалився від неї) й повернувся до Білла.
— Цікаво, чи є в тебе візок, який я міг би штовхати? Бо нам доведеться взяти з собою бодай частину наших гунна… а ще є Патрік, йому теж доведеться якусь частину дороги їхати.
Усім своїм виглядом Патрік показав, що обурений. Він виставив уперед руку, зібрав пальці в кулак і напружив м’язи. Але потім, засоромившись результату — крихітного гусячого яйця біцепса на руці, якою він малював, — швиденько її опустив.
Усміхнувшись, Сюзанна простягнула руку й погладила його по коліні.
— Не треба, зайчику. Ти не винен, що провів бозна-скільки часу замкнений, наче Гензель і Ґретель у відьминій хаті.
— Така річ, напевно, в мене є, — сказав Білл, — а ще візок на акумуляторах для Сюзанни. А те, чого немає, я можу зробити. Це забере щонайбільше годину-дві.
Роланд подумки підрахував.
— Якщо ми вирушимо в дорогу, коли до сутінок залишатиметься ще п’ять годин, то зможемо до заходу сонця пройти дванадцять коліс. Сюзанна б сказала: дев’ять-десять миль. А ще п’ять днів отак-от, перевальцем, — і ми прийдемо до Вежі, яку я шукав усе своє життя. Я б хотів прийти до неї, коли сонце сідатиме, бо саме такою я бачив її в своїх снах. А ти, Сюзанно?
І голос усередині, той глибинний голос, прошепотів: «Чотири ночі. Чотири ночі до мрії. Цього має вистачити. Може, навіть більш ніж досить». Звісно, могло ще втрутитися ка. Якщо вони справді залишили позаду себе сферу його впливу, то цього просто не могло статися. Але Сюзанна тепер думала, що влада ка сягає всюди, навіть Темної вежі. Можливо, сама Вежа й була втіленням ка.
— Мене влаштовує, — слабким голосом відповіла вона.
— Патріку? — запитав Роланд. — Що скажеш?
Патрік знизав плечима і махнув на них рукою, не підводячи очей від альбому. Робіть, мовляв, що хочете. Сюзанна здогадувалася, що Патрік мало що знає про Темну вежу і йому немає до неї діла. Та й чому він мав перейматися? Він звільнився з полону чудовиська, і шлунок у нього був ситий. Цього йому цілком вистачало. Він утратив язик, але міг малювати досхочу. Вона була певна, що Патрікові такий обмін видавався більш ніж рівноцінним. А проте… проте…
Йому теж не судилося дійти. Ні йому, ні Юку, ні мені. Але що ж тоді з нами буде?
Вона не знала, але, на диво, її це не переймало. Про все скаже ка. Ка та її сни.
Чотири
За годину троє г’юмів, шалапут і робот Білл скупчилися довкола невеликого візка, що здавався трохи збільшеною версією Таксі Хо Фат. Колеса були високі, але тонкі, й дуже легко крутилися. Навіть якщо цей візок добряче навантажити, подумала Сюзанна, тягти його буде легко, наче пір’їну. Принаймні поки Роланд його везтиме зі свіжими силами. Звісно, везти його вгору стрільцеві буде важкувато, але вони потроху під’їдатимуть їжу, яку везтимуть, і Хо Фат-II легшатиме… та й пагорбів на шляху навряд чи траплятиметься багато. Вони підійшли до відкритих просторів, до прерій; усі вкриті снігом лісисті гірські хребти лишилися позаду. Сюзанні Білл виділив легкий транспортний засіб, більше схожий на скутер, ніж гольф-мобіль. Ті часи, коли її тягли ззаду («як відірвану вихлопну трубу»), лишилися в минулому.
— Якщо дасте мені ще півгодини, я вирівняю це місце, — Білл провів трипалою сталевою рукою по гострому краї, де відрізав передню половину від маленького візка, що став тепер Хо Фат-II.
— Ми кажемо спасибі, але не треба, — сказав Роланд. — Накриємо його шкурами, та й по всьому.
«Йому кортить рушати, — подумала Сюзанна. — Але його можна зрозуміти, після всіх цих поневірянь. Мені вже й самій не терпиться їхати».
— Ну, раз ви так хочете, нехай буде так, — нещасним голосом промовив Білл. — Мабуть, я просто хочу відтягти мить розставання. Коли-то ще доведеться побачити г’юмів?
Ніхто з них не відповів. Бо вони не знали.
— На даху є дуже гучний гудок, — повідомив Білл, показуючи на «Федеральний». — Я не знаю, про які неприємності він мав сповіщати… може, про витік радіації чи напади якісь… але точно знаю, що його звук чутно за сотню коліс звідси. І навіть більше, якщо вітер віє в потрібний бік. Якщо раптом я побачу того хлопця, який, як ви кажете, вас переслідує чи якщо його відчують детектори руху, хоч їх і небагато лишилося в робочому стані, я просигналізую. Може, почуєте.
— Дякую, — кивнув Роланд.
— От якби ви їхали, а не йшли пішки, то легко б від нього відірвалися, — не вгавав Білл. — Швидко б дісталися Вежі й більше б ніколи його не побачили.