це гнисти, навіть ні разу не відкусивши! Але вона його не застрелила, а поцілувала! Мордред навіть дивитися на таке не хотів, бо від цього його ще більше нудило, тож бінокля відклав. Він лежав у високій траві серед вільх, тремтів, відчував холод і жар та щосили намагався не виблювати (увесь минулий день він тільки те й робив, що срав і блював, аж поки від такого подвійного, в обидва боки одночасно, навантаження йому не розболілися м’язи живота, а з горла вже не вилітало нічого, крім густого слизу, а з заду лише рідка коричнева гнойовиця та лунке пердіння), а коли знову подивився в бінокль, то хвіст маленького електричного візка Матусі-Галки вже зникав у дверях. Довкола візка щось кружляло: може, курява, але Мордред подумав, що то сніг. Ще хтось співав, і від цього співу його нудило не менше, ніж від поцілунку між Матусею-Галкою і Старим Білим Татком-стрільцем. Потім двері за нею захряслися, співи змовкли, а стрілець просто сів і втопив обличчя в долоні, пхиньк-пхиньк, хлип-хлип. До нього підійшов шалапут і поклав йому на чобіт свою довгу пику, наче втішаючи. Як мило, як до ригачки мило. На той час уже розвиднілося, і Мордред трохи задрімав. А прокинувся від голосу Старого Білого Татка. Вітер віяв якраз у той бік, де Мордред ховався, тож і слова долинали до його вух досить-таки чітко. «Юк? Може, хоч трохи поїси?» Але шалапут не схотів, і стрілець викинув їжу, яка призначалася малому пухнастому звіру. Пізніше, коли вони пішли (Старий Білий Татко тягнув візка, якого їм зробив робот, важко плентався вибоїнами дороги до Вежі, згорбившись і похиливши голову), Мордред прокрався до місця їхнього табору. Трохи розкиданого харчу він таки з’їв (якщо Роланд хотів згодувати ту їжу шалапуту, то отруєна вона не була), але вдовольнився трьома-чотирма шматочками м’яса, знаючи, що більше їжі його кишки не приймуть і він вивергне її усю з себе через дві дірки. А цього він допустити ніяк не міг. Йому потрібно було набиратися хоч трохи сил, інакше він буде заслабкий, щоб за ними йти. А йти він мусив, мусив ще трохи протриматися ближче до них. Усе мало скінчитися сьогодні ввечері. Повинно було скінчитися, бо завтра Старий Білий Татко дійде до Темної Вежі, а там уже буде запізно. Йому це підказувало серце. Мордред теж плентався, як Роланд, але ще повільніше. Час від часу він згинався навпіл, бо живіт хапала судома, і його людським тілом пробігав дрож, а до шкіри підступала й знову відступала чорнота. Важке пальто випиналося, коли на волю намагалися прорватися додаткові ноги, і знову опадало, бо Мордред, скрегочучи зубами й стогнучи від натуги, стримував їх силою волі. Одного разу він загидив штани смердючою коричневою гнойовицею, іншого разу встиг ті штани спустити, але все одно йому було по цимбалах. Його що, на Бал Жнив запросили? Ха-ха! Якщо так, то запрошення загубилося десь на пошті. Пізніше, коли час буде напасти, він випустить маленького Багряного Короля на волю. Але якщо це станеться зараз, то майже сто відсотків, що перекинутися назад на людину він не зможе. Йому забракне для цього сили. Швидший обмін речовин у павука розжене хворобу тілом, як сильний вітер роздмухує з маленького вогнища пожежу, що пожирає ліс, і те, що досі вбивало повільно, знищить його дуже швидко. Тож Мордред боровся, і вже опівдні йому трохи полегшало. Пульс Вежі тепер відчувався сильніше, він пришвидшувався, набирав обертів. Як і голос його Червоного Татка. Він підхльоскував Мордреда, підганяв, шоб той лишався на відстані, з якої зручно буде завдати удару. Старий Білий Татко-стрілець ось уже багато тижнів спав уночі щонайбільше по чотири години, бо змушений був по черзі стояти на варті з Матусею-Галкою, яка вже відлетіла. Але Матусі-Галці не доводилося тягти візка, чи не так? Атож, вона тільки їхала на ньому, як Королева Лайна з Гівносхилу, еге ж! А це означало, що Старий Білий Татко-стрілець був страх який змучений, незважаючи навіть на Вежу, яка пульсувала й тягла його вперед. Сьогодні вночі Старому Білому Таткові доведеться або довірити першу варту Художникові й Цуцику, або стояти самому. Мордред думав, що зможе витримати ще одну ніч без сну, просто тому, що знав: до наступної ночі не доживе. Він підбереться ближче, як попередньої ночі. Стежитиме за їхнім табором через окуляри старого чудовиська, ті, що для далекого бачення. А коли вони поснуть, він востаннє перемінить подобу й кинеться на них. Хе-хе! Старий Білий Татко може так і не прокинутись, але Мордред дуже сподівався, що він прокинеться. Аж насамкінець. Рівно на стільки, щоб збагнути, що з ним відбувається. Рівно на стільки, щоб зрозуміти, що його син забирає його з собою в країну смерті, й саме тоді, коли всього-навсього кілька годин відділяли його від омріяної Вежі. Мордред стиснув руки в кулаки й побачив, що пальці почорніли. Відчув жахливий, проте приємний свербіж у боках, де намагалися прорватися павучі лапи — сім замість восьми, завдяки поганючій Матусі-Галці, що була вагітна й не-вагітна водночас, хай вона гниє під свої верески в тодеші до кінця віків (чи доти, доки її не знайде хтось із Великих, які там ховаються). Мордред щосили боровся, щоб не перетворитись, і водночас прагнув зміни. Врешті-решт гору взяла боротьба — бажання перетворитись відступило. Він переможно випустив гази, але вийшло лише підпустити довгого й смердючого шептунчика. Його дупа була тепер як поламаний акордеон, що більше не міг грати, лише зітхав. Пальці знову набули звичайного рожевувато-білого кольору, і сверблячка у боках припинилася. Перед очима все пливло і кружляло від гарячки, маленькі ручки (більше схожі на сірники) вкривалися сиротами й боліли. Голос Червоного Татка був іноді гучний, а іноді — ледь чутний, але він звучав постійно: «Іди до мене. Біжи до мене. Поквап своє подвійне єство. Прийди-комала, мій хороший сину. Разом ми повалимо Вежу, згасимо все світло і владарюватимемо над темрявою разом.