Але байдуже. Ми подолали такий довгий шлях не для того, щоб роздивлятися стародавні руїни. Старий стрілець, що тягне за ручки візок, — от хто нам потрібен. Ми стоїмо на верхівці пагорба й чекаємо, поки він іде нам назустріч. Він іде. І йде. Як завжди, непохитний, чоловік, який завжди вивчає мову (бодай трохи) і звичаї того краю, в якому опиняється. Водночас він із тих, хто вирівнює картини, що криво висять у номерах чужоземних готелів. Він дуже змінився за цей час, та тільки не в цьому. Він вибирається на верхівку пагорба, він уже так близько, що ми відчуваємо кислий запах його поту. Він роззирається навколо — машинально кидає швидкий погляд спершу поперед себе, потім в обидва боки, як завжди, коли піднімається на будь-який пагорб («Завжди визначайте свої виграшні позиції» — так учив їх Корт, і останній з його учнів не забув цього правила). Він без особливої цікавості дивиться вгору, опускає погляд униз… і зупиняється. Якусь хвилю порозглядавши розбите й заросле бур’янами дорожнє покриття, він знову підводить погляд, але тепер уже повільніше. Набагато повільніше. Неначе боячись того, що, як йому здалося, побачив.
Саме тут ми маємо до нього приєднатися (проникнути в нього), хоча як нам визначити виграшні позиції Роландової душі в таку мить, як ця, коли єдина мета всього його життя нарешті з’явилася в полі зору, — це вже понад творчі сили вашого покірного слуги, цієї жалюгідної подоби оповідача. Деякі миттєвості неможливо уявити.
Два
Вибравшись на пагорб, Роланд швидко роззирнувся навколо. Не тому, що очікував неприємностей. Просто ця звичка стала вже невід’ємною частиною його самого. «Завжди визначайте свої виграшні позиції», — навчав їх Корт, втовкмачував їм у голови ще з тих часів, коли вони були зовсім малі. Стрілець озирнувся вниз на дорогу. Везти по ній візок, оминаючи троянди, щоб їх не розчавити ставало дедалі важче, але досі Роландові це вдавалося. Аж раптом до нього дійшло, що він тільки-но бачив.
«Тобі здалося, ніби ти бачив, — виправив себе подумки Роланд, усе ще не відводячи погляду від дороги. — Можливо, то одна з тих дивних руїн, які віднедавна стали траплятися нам на шляху».
Але вже тоді Роланд розумів, що це не так. Те, що він бачив, стояло не збоку від дороги до Вежі, а просто попереду.
Він знову повернув голову, чуючи, як тріщать, наче незмащені дверні петлі, у шиї суглоби, і там, за багато миль звідти, але вже на обрії, височіла верхівка Темної вежі. Те, що являлося йому в тисячі снів, тепер він бачив на власні очі. За шістдесят чи вісімдесят ярдів попереду дорога збігала на вищий пагорб. З одного боку, порослі плющем і жимолостю, осипалися руїни стародавнього велемовного кружала, з іншого боку росла діброва залізних дерев. А посеред ближнього обрію здіймалася до неба, затуляючи собою крихітний клаптик блакиті, чорна верхівка.
Патрік зупинився біля Роланда і питально заухкав.
— Бачиш її? — хрипким, надтріснутим від безмежного зачудування голосом спитав Роланд. І перш ніж Патрік встиг відповісти, показав на річ, яку хлопець ніс на шиї. З усіх Мордредових ґунна цінним виявився лише бінокль.
— Дай його мені, Пат.
Патрік з готовністю передав бінокль. Роланд підніс його до очей, покрутив коліщатко регулювання фокусної відстані, а відтак йому перехопило подих: він побачив верхівку Вежі, таку близьку, що, здавалося, простягни руку — й торкнешся. Яку частину Вежі було видно з-за обрію? На яку її частку він дивився? Двадцять футів? А може, навіть п’ятдесят? Цього він не знав, але бачив щонайменше три вузьких віконця, що спіраллю оповивали Вежу, і консольний еркер угорі: його різнобарв’я сліпучо сяяло в променях весняного сонця, а чорна середина наче на нього самого дивилася в бінокль, як саме Око Тодешу.
Патрік заухкав і простягнув руку, вимагаючи бінокль. Він хотів і собі подивитися, і Роланд не ремствуючи передав прилад. У нього йшла обертом голова, він почувався трохи не при собі. Йому спало на думку, що схоже відчуття — перебування неначе уві сні чи ширяння в невагомості місячного променя — навідало його за кілька тижнів до бою з Кортом. Тоді він відчув, що наближається якась грандіозна зміна, і тепер мав точнісінько таке саме відчуття.