«Онде вона, — подумав стрілець. — Он вона, моя доля, кінець мого життєвого шляху. Але моє серце ще б’ється (щоправда, трохи швидше, ніж раніш), кров ще тече у венах, і, поза сумнівом, коли я візьмуся за ручки цього окаянного візка, то в спині заниє і я випущу трохи газів. Геть нічого ж не змінилося».
Він очікував на розчарування, яке, без сумніву, віщувала ця думка — дійсність не справджувала мрій. Та розчарування не прийшло. Натомість він відчув дивну легку ясність, що наче підіймала його в повітря. Вона почалася в голові й незабаром перекинулася на м’язи. Вперше відтоді, як вони з Патріком зранку вирушили в останній перехід, думки про Юка і Сюзанну облишили його. Він почувався вільним.
Патрік опустив бінокль. Повернувся до Роланда, і на обличчі ясно читався захват. Він показав на виступ, що чорнів на горизонті, й заухкав.
— Так, — кивнув Роланд. — Коли-небудь у якому-небудь світі ти намалюєш її, а ще Лламрі, коня Артура Ельда. Я це знаю напевне, бо бачив доказ. А наразі туди ми з тобою і підемо.
Патрік знову заухкав і зробив «довге» обличчя. Стиснув скроні руками і страдницьки похитав головою вперед-назад, наче його мучив страшенний головний біль.
— Так, — сказав Роланд, — я теж боюся. Але тут нічим не зарадиш. Я мушу туди піти. А ти, Патріку, хочеш побути тут? Залишишся і почекаєш на мене? Якщо це твоє бажання, можеш лишатися.
Та Патрік одразу ж похитав головою. І на випадок, якщо Роланд не до кінця зрозумів, німий хлопець міцно ухопив стрільця за руку. М’язи на правій, якою він колись витягав револьвера, були тверді, мов залізо.
Роланд кивнув. Навіть спробував видушити з себе усмішку.
— Так, — сказав він, — гаразд. Залишайся зі мною, скільки схочеш. Скільки тобі потрібно буде, щоб зрозуміти, що піднятися я муситиму сам.
Три
Тепер, з кожною улоговиною і кожною верхівкою пагорба, Темна вежа дедалі ближчала. Чимраз більше вузьких віконець відкривалося погляду. На верхівці Роланд бачив два сталеві стовпи. З їхніх кінчиків неначе виходили хмари, що текли Шляхами двох уцілілих Променів, перетинаючись на небі у вигляді велетенської літери X. Гучнішали голоси, і Роланд збагнув, що виспівують вони імена світу. Імена всіх світів. Звідки йому це було відомо, стрілець не знав, але попри це, був упевнений. Він дедалі більше відчував ту легкість буття, що виповнювала його. І врешті-решт, коли вони піднялися на верхівку пагорба, на якому ліворуч від них «крокували» на північ великі кам’яні боввани (рештки їхніх облич, пофарбовані в криваво-червоний колір, сердито зиркали на подорожніх), Роланд наказав Патріку залізти у візок. Хлопець здивувався і видав цілу тираду ухкань, яку Роланд витлумачив як: «Хіба ти не втомився?»
— Так, але, попри це, мені потрібен якір. Без нього я зірвуся і помчу до Вежі, хоч і знаю, що цього робити не слід. А там, якщо моє серце не розірветься від звичайнісінького виснаження, Багряний Король легко зітне мені голову котроюсь зі своїх іграшок. Залазь, Патріку.
Художник послухався. Він їхав сидячи, згорбившись і нахилившись уперед, і притискав до очей бінокля.
Чотири
За три години вони підійшли до підніжжя значно крутішого пагорба. Серце підказало стрільцеві, що цей пагорб — останній. За ним лежало поле Кан’-Ка Но Рей. На верхівці праворуч височіла невелика піраміда з каменів — чи то пак те, що від неї лишилося. Тепер вона була заввишки з тридцять футів, а довкола основи її оточували ясно-червоним кільцем троянди. Роланд узяв її собі на замітку і повільно став підніматися пагорбом, тягнучи за собою візка за ручки. Поки він вибирався на верхівку, Темна вежа показалася знову. З кожним кроком усе більша її частина з’являлася в полі зору. Роланд уже бачив балкони, обрамлені перилами по пояс. У біноклі потреби не було: повітря здавалося надприродно ясним. За стрільцевими підрахунками, до Вежі лишалося не більш ніж п’ять миль. А може, й усього три. Рівень за рівнем виростала вона віддалік, і він водночас вірив і не вірив своїм очам.
Трохи не доходячи до верхівки пагорба (напівзруйнована кам’яна піраміда височіла попереду справа, за двадцять кроків від них), Роланд зупинився і востаннє опустив ручки візка на дорогу. Кожен нерв у тілі стрільця волав про небезпеку.
— Патріку, зістрибуй.
Патрік послухався, стривожено дивлячись на стрільця і ухкаючи.