А потім, як і ядучий сморід лугу, запах зник.
Меблів у залі не було, та на підлозі лежав один предмет. Підійшовши, Роланд його підняв. То був маленький кедровий затискач, з прив’язаною до нього блакитною шовковою стрічечкою. Такі речі він бачив у Ґілеаді, та й сам, напевно, колись таку носив. Коли повитуха перерізала пуповину новонародженого, відділяючи дитя від матері, такого затискача чіпляли над немовлячим пупком, де він мав залишатися, аж доки рештки пуповини не відпадуть, а разом з ними — й затискач. (Сам пупок називали «тет-ка кан Ґан».) Барва стрічечки підказувала, що ця річ належала хлопчикові. До дівчачого затискача прив’язали б рожеву.
«Колись він був моїм», — подумав він. Ще якусь мить роздивлявся, зачудований, потім обережно поклав річ на підлогу. На місце. А коли знову підвівся, то побачив обличчя немовляти
(Невже це моє маленьке дитятко? Якщо ти так кажеш, то хай так і буде!)
серед розмаїття лиць на стіні. Спотворене личко, наче перший ковток повітря, уже забруднений смертю, немовляті був не до смаку. От-от воно проголосить свою думку про нове середовище гучним вереском, що розляжеться в покоях Стівена й Ґабріели, і друзі та слуги, котрі його почують, полегшено заусміхаються. (Лише Мартен Бродклоук сердито насупить брови.) Породілля розродилася живим немовлям, скажімо Ґанові й усім богам спасибі. Рід Ельда продовжено, а отже, ще жевріла іскорка надії, що руйнування світу можна зупинити.
З тієї зали Роланд вийшов з іще сильнішим відчуттям дежа-вю. Не менш потужним було відчуття, що він потрапив до тіла самого Ґана.
Він повернув до сходів і продовжив своє сходження.
Чотири
Ще дев’ятнадцять сходинок привели його до другого майданчика й другої зали — круглої. Тут на підлозі було розкидано шматки тканини. У Роланда навіть жодних питань не виникло: він знав, що то були пелюшки, подерті на клапті одним капосним непроханим гостем, котрий опісля вийшов на балкон глянути на трояндове поле й опинився у неволі. Він був безмежно хитрим, сповненим підступної мудрості створінням… але врешті-решт навіть він послизнувся, за що віднині розплачуватиметься довіку.
Якщо він хотів лише одним оком глянути на троянди, то навіщо брав із собою на балкон боєприпаси?
«Бо то були його єдині ґунна в заплічному мішку», — прошепотіло одне з облич, викарбуваних у вигині стіни. Обличчя Мордреда. У ньому Роланд не побачив ані краплини ненависті, лише одинокий смуток покинутої дитини. Те обличчя було самотнє, як гудок паротяга безмісячної ночі. У Мордреда не було затискача для пупка, коли він прийшов у цей світ, була лише мати, яку він з’їв на свій перший обід. Жодного затискача, ніколи в житті, бо Мордред ніколи не належав до Ґанового тету. Ні, тільки не він.
«Мій Червоний Батько ніколи б не прийшов беззбройний, — шепотів кам’яний хлопчик. — Адже він виїхав за межі свого замку. Він був божевільний, але не настільки, щоб не мати зброї».
З цієї зали повіяло тальком, яким посипала його мама, коли він лежав голенький на рушнику, щойно після купелі, й грався зі своїми нововідкритими іграшками. Тальком вона посипала його шкіру від подразнень, а пестячи його, наспівувала: «Голубочку милий мій, ягідки неси хутчій».
Але й цей запах щез так само швидко, як і з’явився.
Наступаючи на шмаття від пелюшок, Роланд підійшов до віконця й визирнув на балкон. Відокремлені від тіла очі вчули стрільця й ривком розвернулися, щоб подивитися на нього. Їхній погляд був просякнутий отрутою від люті й утрати.
Роланде, виходь! Виходь, битимемося сам на сам! Відкрито й чесно! Око за око, отак-от!
— Навряд, — сказав Роланд, — бо в мене ще є робота. Маю ще одну невеличку справу, навіть зараз.
То були останні слова, що їх він промовив до Багряного Короля. Божевільний ще верещав йому щось у думках навздогін, але Роланд не озирався. Попереду, дорогою нагору, в нього було ще багато сходинок і багато зал, щоб їх оглянути.
П’ять
На третьому майданчику Роланд зазирнув у двері й побачив вельветове вбрання, яке, поза всіляким сумнівом, носив, коли йому був лише рочок. Серед облич на стіні він упізнав свого батька, тільки молодого. Згодом його обличчя стало жорстоким — події й обов’язки наклали на нього свій відбиток. Але не тут. Тут у Стівена Дескейна був мрійливий погляд, наче він дивився на щось безмежно дороге його серцю. Тут Роланд відчув солодкі й міцні пахощі батькового мила для гоління. Примарний голос прошепотів: «Дивися, Ґабі, поглянь-но! Він усміхається! Всміхається мені! І в нього виріс новий зубчик!»