XIX
Зненацька непомітная ріка
Підкралася і шлях мій перекрито,
Не квола — піниста, щоб чорт в ній мив копита,
Перепочити, ставши біля берега.
Мчить чорний водогін, плюється, наріка
І лють свою вихлюпує сердито.
XX
Мала злостивиця! Вздовж берегів
Низькі сухі дерева похилились,
Вільхи та верби-самогубиці журились
В німому відчаї невідданих боргів
Природі, та ріка, чий лютий гнів
Занапастив їх, котила води та пінилась.
XXI
Я рушив вбрід, і страх у голові метавсь,
Що на мерця ступлю, що прохромлю,
Топкую твань його волосся зачеплю,
Тим списом, на який спиравсь.
Я, певно, проштрикнув щура, та пролунав
Крик немовляти, бридко так озвавсь.
XXII
Я радий був, що річку перебрів
В надії, що побачу ліпший край.
Та марно все! Знайшов я там не рай,
А навпаки — болото я уздрів
Розтоптане після тривких боїв.
Немовби жаб і диких кицьок битви зграй,
XXIII
Та битва в цій місцині відбулась,
Та що звело їх тут на лютий розрахунок?
Нема слідів. Либонь, шалений трунок
Їм вдарив в голови, й збулась
Та мрія рабів галерних про грабунок
Турків. Проти євреїв виступ християн.
XXIV
А понад те — там віддалік, о ні!
Чий безум ту машину в хід пускав?
Велику борону. Тіла людські стинав
І різав на стрічки, мов шовк. Сумні
Стирчали зуби ті сталеві, а мені
Їх вигляд про Тофет геєни нагадав.
XXV
А далі йшли пеньки, де був раніш лісок,
І драговина, далі голая земля
Суха й змертвіла без надії. А здаля
Лиш видно глину, камені, пісок,
Неначе дурень тут погрався і пішов,
Розбивши цяцьку ту, якій увагу приділяв.
XXVI
Тут — барви поплямовані, де мох,
Що проступив з безпліддя земляного.
Поїв усе коростою й іржею віковою.
А там — вінець усіх знемог:
У ляку передсмертнім від тривог
Сухий той дуб роззявив рота зляканого.
XXVII
І до кінця шляху ще сотні верств!
Не відстані, а ночі, що скувала
Мої кроки вперед; немов призвала
Чорного птаха, що майнув повз мене й щез.
Драконячим крилом черкнувши теж.
Небес знамення чи диявола забава?
XXVIII
Певно, що з неба, — бо побачив я,
Поглянувши угору, що рівнину
Вже обступали доокола гори сині,
Губилася в камінних брилах та земля,
Що несподівано скінчилась. І моя
Дорога з нею разом. О лиха година!
XXIX
В омани пастку втрапив я, напевно,
Та тільки де? Либонь, у злому сні,
Коли, Бог зна, ввижалося мені,
Що на шляху не пропаду даремно.
Аж раптом на відчаю межі буремній
Щось клацнуло, як пастка, — я в огні.
XXX
Спалах прозріння душу запалив:
На місці я! Два пагорби праворуч, мов бики,
Припали до землі, у куряві віків
Зчепилися рогами. Яку ж я хибу допустив!
Який же дурень я! Хто засліпив
Ці очі, що не знали невлучних пострілів?
XXXI
Що ж усередині, не Вежа там сама?
Сліпі, як серце дурня, темніють дужі стіни,
Брунатний камінь той не має в світі рівних.
Все як у бурю: так глумливий ельф
Показує, що капітан веде на шельф
Своє суденце, та запізно: судно гине.
XXXII
Не бачив? Не розгледів в сутіні?
Дивись: вертається призахідне багаття,
Спалахує вогнем на схилах гір сум’яття
Дня, що згорів, з вервечки днів.
А пагорби, мов леви, зачаїлися в тіні
Й мене, звірину, видивляються в завзятті.
XXXIII
Не чув? Таж розлягався шум
І гомін, наче подзвін по душах згублених,
По тих мандрівниках, ровесниках моїх,
Що з них той був міцний, а той — володар дум,
Хоробрий той, але зоставсь лиш сум.
«Утрачені!» — то плакав дзвін по них.
XXXIV
Та жоден їхній дух спокою не знайшов,
Усі прийшли поглянути на поступ мій,
Останнє полотно у рамі тій живій!
В червонім полум’ї палає кожен, хто дійшов.
Я їх впізнав. Без страху ріг до губ приклав І засурмив:
«Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов».