Я вже вісім місяців ні з ким не розмовляла. Я вже навіть сумнівалася, чи зможу пригадати, як це робиться.
Лікарка якимось чином здогадалась про питання, яке крутилось у мене на язиці. «Вони увімкнули Спокій-контроль, коли у їдальні розпалилася бійка. І тоді, здається… все трохи вийшло з-під контролю».
То ще м’яко сказано. Білий шум, або ж Спокій-контроль, як його називало вище керівництво, використовували для того, щоби тримати нас у покорі, хоч на них самих він ніяк не діяв. То було щось на подобу свистка для підзивання собак; висота звуку була саме такою, щоби лише ваші ненормальні мізки могли вловити його і відповідно відреагувати.
Вони вмикали його з багатьох причин, інколи з найдріб’язковіших: дитина випадково використала свої здібності чи в одному із боксів розпочалася гризня.
Але в обох наведених випадках вони би спрямували цей звук безпосередньо в ті місця, де відбувся інцидент. Якщо ж вони ввімкнули його по всьому таборі, залучивши гучномовці, щоби ми всі чули, отже, все справді вийшло з-під контролю. Мабуть, вони злякались, що з цієї іскри могло спалахнути неабияке полум’я.
Лікарка Беґбі ні на мить не завагалася, звільняючи мої зап’ястя та щиколотки. З рушника, що висів на бильці ліжка, зоставляючи на білому яскраво-червоні патьоки, скрапувала вода.
Я підняла руку і взялася обмацувати рот, щоки, ніс. Я не зовсім здивувалась, побачивши на своїх пальцях потемнілу кров. Вона запеклася в ніздрях і на губах, так наче хтось добряче зацідив мені в кирпу.
Спроба сісти виявилася найгіршою з ідей, що могли спасти мені на думку. Груди протяв такий біль, що я вже пластом лежала на спині, перш ніж усвідомила це. Лікарка Беґбі вмить опинилася поряд і трохи припідняла спинку ліжка.
— У тебе забій ребер, — пояснила вона.
Я спробувала глибоко вдихнути, проте груди стиснуло так, що вийшов не вдих, а якийсь свист. Мабуть, вона нічого не помітила, бо знову лагідно глянула на мене, а відтак сказала:
— Можна тебе про щось запитати?
Уже сам факт, що вона спитала мого дозволу, був надзвичайним. Я вивчала її обличчя, вишукуючи там приховану під маскою доброзичливості ненависть, страх у глибині лагідних очей, зачаєну в кутиках губ огиду. Нічогісінько. Навіть роздратування нема.
Якась бідолашна дитина за завіскою, праворуч від мене, почала блювати в ліжку. Я бачила її темний силует.
Коло неї ніхто не сидів, ніхто не тримав її за руку. Вона була на самоті з мискою власного блювотиння. А поряд зі мною — казкова принцеса, і від самої думки, що вона відкине мене, як скажену собаку, серце заледве не вистрибувало із грудей. Вона ж бо гадки не мала, що я таке, вона не могла цього знати.
У тебе параноя, — казала я собі. — Опануй себе.
Лікарка Беґбі витягла ручку із розтріпаного жмуту волосся.
— Рубі, коли увімкнули Спокій-контроль, ти пам’ятаєш, як упала ницьма і вдарилась обличчям?
— Ні, — сказала я. — Я була… лежала на підлозі. — Я не знала, чи слід їй взагалі щось розказувати. Вона якось силувано усміхнулась, і було в тій усмішці якесь… самовдоволення.
— А коли вмикають Спокій-контроль, тебе завжди охоплює біль і йде кров?
Раптовий біль у грудях жодним чином не був пов’язаний із ударом по ребрах.
— Будемо вважати, що не завжди…
Я не бачила, що вона пише, але ручка так швидко бігала по паперу, немовби від цього залежало її життя.
Я завжди важче перетерплювала білий шум, аніж дівчата в моєму боксі. Але щоби кров? Ніколи.
Лікарка Беґбі тихенько мугикала якусь пісеньку, здається, щось із репертуару «Ролінґ Стоунз».
Вона з табірних наглядачів, — нагадала я собі, — вона — одна з них.
Хоча… в інших часах і місцевостях усе могло бути інакше. Незважаючи на те що вона була вдягнута у медичний костюм і білий халат, доктор Біґбі не виглядала старшою за мене. У неї було юне личко, і це, мабуть, у зовнішньому світі мало бути її прокляттям.
Я завжди гадала, що люди, які народились до «покоління фріків», — улюбленці долі. Вони ніколи не боялися за отой перехід від дитинства до дорослого життя. Наскільки я знаю, тим, кому на час полювання на дітей уже виповнилося тринадцять, нічого не загрожувало, і вони, успішно проминувши фрік-табори, фінішували в Нормальвілі. Але придивляючись зараз до лікарки Беґбі, бачачи її доволі поморщене обличчя, чого не повинно було би бути в тодішніх двадцятилітніх, я вже не була впевнена у тому, що вони щасливо уникли покарання. Утім, попри все доля була прихильнішою до них, аніж до нас, тут і до ворожки не треба ходити.