Я була небезпечна, і я знала, як вони чинять із небезпечними.
Життя в таборі спливало буденно, як завжди: вечеря в їдальні, відтак вмивання, а насамкінець — сон. Світло за вікном потьмяніло, і щоразу густіші сутінки видавались репетицією близької ночі.
— Гаразд, киці, — почувся голос Ешлі. — За десять хвилин вимкнуть світло. Чия черга?
— Моя. Можна продовжувати з того місця, де ми зупинилися? — Рейчел лежала в протилежному кінці боксу, але її скрипливий голос і глухий би почув.
Я навіть уявила, як Ешлі заводить очі під лоба.
— Так, Рейчел. Хіба ми колись інакше робили?
— Гаразд… отже… отже, принцеса? Вона досі сиділа у Вежі й сумувала.
— Дитинко, — встряла Ешлі, — ти або додай перцю, або я пропускаю твою нудну дупу і надаю слово іншій.
— Добре, — пискнула Рейчел. Я перекотилась набік, намагалась розгледіти її крізь ряди ліжок. — Принцесі було страшенно, страшенно боляче…
— О Боже! — І це був єдиний коментар Ешлі. — Наступна?
Мейсі щосили намагалася підхопити обірвану нить розповіді.
— Поки принцеса сиділа замкнена у Вежі, всі її думки вертілися довкола принца.
Я не дослухала, чим скінчилась казка, бо мої повіки настільки поважчали, що не заплющити очей було просто несила.
Якщо я колись і сумуватиму за чимось, пов’язаним із Термондом, то ось воно, — міркувала я, поринаючи в сон, — це саме те. Спокійні миттєвості, коли можна було побалакати про заборонене.
Нам доводилося самим себе розважати, адже особистих історій ми не мали — ні мрій, ні майбутнього, — окрім тих, які вигадували самотужки.
Я проковтнула обидві таблетки за раз, ще довго відчуваючи в роті присмак курячого бульйону. Світло вимкнули три години тому, а Сем хропіла вже дві. Я розкрила пакетик і висипала маленькі пігулочки на долоню. Прозорий пакетик знов заховано у бюстгальтері, а перша таблеточка — у роті. Вона була тепла, адже так довго грілась від мого тіла, проте проковтнути її виявилося нелегко. Я вкинула другу, а тоді ковтнула, від чого мене кинуло у дріж.
А потім — чекання.
5
Я не пам’ятаю, як заснула, а тільки, як прокинулась. Певна річ, що прокинулась — мене трясло так, що я скотилася з ліжка і вдарилась обличчям об сусідню «двояруску».
Від удару і двигтіння її ліжка Ванесса, мабуть, ледь зі шкіри не вискочила, бо я почула, як вона вигукнула:
— Якого дідька? Рубі, це ти?
Підвестися я не могла. Я відчула її руки на своєму обличчі й зауважила, що тепер вона вже не шепоче, а викрикує моє ім’я.
— Боже мій! — скрикнув хтось. Здається, то був голос Сем, але я не могла очей розплющити.
— …тривожну кнопку! — Я відчула на ногах вагу Ешлі; я знала, що то вона, навіть коли приходила до тями чи непритомніла, а під повіки наче хтось жару насипав. Хтось щось засунув мені в рот — гумове й тверде. Я відчувала смак крові, але не могла збагнути, чи то з язика, чи з губ, чи…
Пара рук підняла мене з підлоги і кудись поклала. Я досі не могла розплющити очей, у грудях усе палало. Мене продовжувало трясти, відчуття було таке, наче я западаюся в себе саму.
А потім запахло розмарином. Відчуття м’яких, прохолодних рук, що тиснуть мені на груди, а потім — нічогісінько.
Життя повернулось до мене у вигляді різкого ляпаса по обличчю.
— Рубі, — сказав хтось, — повертайся. Я знаю, що ти мене чуєш. Мусиш прокинутись.
Я повільно розплющила очі, намагаючись не мружитись, коли у них ринуло світло. Неподалік зі скрипом розчинились і зачинились двері.
— Це вона? — запитав голос. — Ти приспиш її?
— Ні, не її, — знову озвався перший голос. Знайомий. Такий же приємний, як і раніше, лише зараз трохи зарізкий. Лікарка Беґбі обхопила мене попід руки, допомагаючи підвестися. — Вона сильна. Вона витримає.
Чимось страшенно засмерділо. Кислотою і гниллю водночас. Я розплющила очі.
Навпроти стояла навколішки лікарка Беґбі й чимось водила перед моїм носом.
— Що?
Інший голос належав молодій жінці. Темно-каштанове волосся, бліда шкіра — оце й усе, що було в ній прикметного. Не здогадуючись, що я на неї дивлюсь, вона зняла халат і кинула його лікарці Беґбі.
Я гадки не мала, де ми. Кімнатка була тісною, захаращеною полицями з посудинами та коробками, але жодних інших запахів я не вловила, окрім того, який використала лікарка Беґбі, щоби мене розбудити.
— Вдягни, — мовила лікарка Беґбі, допомагаючи мені звестися на ноги, байдуже, здатні вони стояти чи ні. — Давай, Рубі, треба поспішати.