Выбрать главу

Моє тіло було наче налите свинцем, кожен суглобик потріскував. Але я вчинила так, як мені сказали: вдягнула на одяг халат. Поки я вдягалась, друга жінка заклала мої руки за спину, вичікуючи, поки лікарка Беґбі замотає їх цупкою клейкою стрічкою кольору срібла. Коли це було зроблено, лікарка взялася за мої ноги.

— Збір у Гарві. Переконайся, що це маршрут 215.

— Знаю, знаю, — відповіла лікарка Беґбі, відкусуючи інший шмат стрічки і заклеюючи ним рота іншій жінці. — Щасти.

— Що ви робите? — запитала я. У горлі дерло, і поки я це промовила, здавалось, що шкіра навколо рота ось-ось розтріскається. Лікарка абияк зібрала моє волосся у незугарний жмут і зав’язала гумкою. Інша жінка спостерігала, як її власний бейджик повісили мені на шию, а на обличчя вдягли хірургічну маску.

— Я поясню все, коли опинимось на волі. Ми мусимо спішити. За двадцять хвилин обхід, — пояснила вона. — Тобі не можна розмовляти. Підігруй.

Я кивнула, дозволивши випхати мене з темної кімнати в понурий коридор ізолятора. І знову мої ноги мене підводили, але лікарка була тут як тут. Закинувши мою руку собі на плече, вона утримувала на собі більшість моєї ваги.

— Ми рушаємо, — пробурмотіла вона, — поверніть у камери нормальне живлення.

Я глянула на неї, але вона розмовляла не зі мною. Вона шепотіла у свою золоту шпильку у вигляді лебедя.

— Анічичирк, — нагадала вона мені, коли ми повернули в черговий довгий коридор. Ми йшли так стрімко, що в оглядових боксах, коли ми їх проминали, шелестіли білі завіски. Офіцери, що трапились нам по дорозі, здалися мені розмитими чорними плямами.

— Перепрошую, перепрошую! — Лікарка Беґбі кивнула на мене. — Мені треба відвести цю додому.

Я не зводила очей з рівних рядків плиток під ногами. У голові досі так паморочилось, що я не усвідомлювала, що ми йдемо на вулицю, аж поки до моїх вух не донеслося пищання її електронного пропуску в замку і я не відчула на голові перших дощових краплин.

Цей величезний, схожий на стадіон табір освітлювався цілу ніч; вогні велетенських прожекторів протинали все вздовж і впоперек, але мені вони навіювали інші спогади — вечірні футбольні матчі, запах свіжоскошеної трави та спину мого тата, вдягнутого у червоний спартанський светр, коли він, набравши повні груди повітря, обзиває свою стару університетську команду за погану гру.

Незважаючи на часті спотикання, дорога від задніх дверей ізолятора до кам’янистого місця паркування була недовгою. Я, власне, не могла збагнути, чи, бува, у мене не галюцинації, тим паче перед очима все пливло, але хрускіт гравію під ногами та вигук «Все гаразд там?» був реальним, і не розчути його було неможливо.

Я радше відчула, ніж побачила, як напружилася лікарка Беґбі. Опираючись на її плече, я намагалась не зупинятись, але мої ноги відмовлялись іти.

Коли я знов отямилась, то зауважила, що сиджу, втупившись на стандартні солдатські черевики. Наді мною стояв, нахилившись, ССПівець. Лікарка Беґбі щось йому сплітала, і то таким самим спокійним голосом, як тоді, коли я почула її вперше.

— …така хвора, що я запропонувала відвезти її додому. Я мусила надіти на неї маску, щоби вона не заразила нікого.

Відтак заговорив ССПівець.

— Мені вже в печінках сидять оті заразні байстрюки.

— Допоможеш мені довести її до джипа? — запитала лікарка Беґбі.

— Якщо вона хвора…

— Це займе хвилину, — обірвала його лікарка. — І обіцяю, що якщо завтра ти хоч би чхнеш, я особисто поставлю тебе на ноги.

Цей голос я упізнала — такий ласкавий, немов дзеленчання дзвіночків. Солдат усміхнувся, але я відчула, що він мене таки піднімає. Я намагалась не спиратись на нього і, зціпивши зуби, йти самостійно, але понад мої сили було навіть втримати голову, що хилилася то туди, то сюди.

— На переднє сидіння? — запитав він.

Лікар Беґбі саме збиралась відповісти, коли в ССПівця зашипіла рація.

— Контрольний пункт бачить вас у кадрі. Потрібна допомога?

Перш ніж відповісти, він почекав, поки лікарка Беґбі відчинить передні пасажирські двері, щоби всадовити мене.

— Усе нормально. Лікарка… — Взявши бейджик у руку, він стягнув його з моїх грудей. — Лікарка Роджерс підхопила отой вірус, що шириться навколо. Лікарка…

— Беґбі, — швидко пролунала відповідь. Опустившись на водійське сидіння, вона рвучко зачинила за собою двері. Я дивилася, як вона вовтузиться, встромляючи ключі у запалення. Це вперше я помітила, що в неї тремтять руки.

— Лікарка Беґбі відвезе її додому ночувати. Машина лікарки Роджерс стоятиме на ніч на нашій стоянці. Прошу передати денній охороні, коли заступлять на чергування.