— Зроби гучніше, — попросив він. Прозвучало аж ніяк не лагідно, але це вже не мало жодного значення.
— Можна подумати, воно тобі цікаво, — відповідала дівчина, сідаючи і починаючи розчісувати волосся. Звук вона так і не ввімкнула.
Ло Цзі простягнув руку, взяв із тумбочки біля ліжка сигарету із запальничкою і прикурив. Вистромивши ноги з-під простирадла, він із очевидним задоволенням поворушив великими пальцями.
— Поглянь на себе. І ти ще нахабно називаєш себе вченим? — жінка у дзеркалі спостерігала, як він ворушить пальцями.
— Молодим ученим, — додав він, — поки що без досягнень. Але це тому, що я працюю так-сяк. Насправді я сповнений натхнення, ідеї, що спадають мені миттєво, в інших людей викристалізовуються все життя… Віриш чи ні, але одного разу я майже зажив світового визнання.
— Через ту субкультуру?
— Ні. Була ще одна проблема, над якою я працював паралельно. Я заснував космічну соціологію.
— Що?
— Це нова наука, соціологія прибульців.
— А, ну звісно, — жінка відклала гребінець і взялася до макіяжу.
— Ти ж знаєш, що останнім часом науковці часто стають відомими? Я майже став зіркою в їхньому середовищі.
— Дослідників прибульців тепер як гною.
— Це лише після того, як уся ця чортівня стала загальновідомою, — Ло Цзі тицьнув пальцем у телевізор, який працював безгучно. Екран досі демонстрував великий круглий стіл, який люди обсіли, мов бджоли варення. Сюжет тривав надто довго як для новин, може, то була пряма трансляція? — Донедавна вчені взагалі не досліджували прибульців, а перекладали з місця на місце стоси архаїчних паперів, і один за одним робили собі ім'я. Але за якийсь час громадськість утомилася від культурної некрофілії цієї банди стариганів і настав мій зоряний час! — він підняв до стелі оголені руки. — Космічна соціологія, прибульці, безліч чужорідних рас. Їх число значно перевищує населення Землі, існують сотні мільярдів рас прибульців! Продюсер телевізійної програми «Лекційна» вів зі мною переговори про цикл передач. А потім сталося все це… — він провів рукою по колу й зітхнув.
Дівчина зовсім не слухала його, а стежила за рядками субтитрів, що повзли екраном.
— Ми залишаємо за собою право на будь-які дії щодо доктрини Ескапізму… Що це означає?
— Хто це сказав?
— Здається, Ґальнов.
— Він має на увазі, що до прибічників Ескапізму потрібно застосовувати не менш жорсткі й рішучі заходи, ніж до ОЗТ, і кожен, хто насмілиться будувати ще один Ноїв ковчег, має отримати ракету в корму.
— Надто жорстоко, як на мене.
— Аж ніяк, це насправді розумне й виважене рішення. Я обмірковував це раніше. Та навіть якщо до цього не дійде, все одно ніхто нікуди не полетить… Ти не читала «Плавучого міста»[9]?
— Ні, це щось зі старого.
— Так, я читав його в дитинстві. Перш ніж Шанхай опиниться під водою внаслідок підвищення рівня океану, групи людей ходять по домівках і знищують усі рятувальні засоби, аби пересвідчитися, що живих не залишиться, якщо вижити не зможуть усі. Чи не найсильніше враження справила сцена з маленькою дівчинкою, яка приводить групу до дверей будинку і кричить: «У них залишилися жилети, я бачила!».
— Ти просто купка сміття й вважаєш все суспільство сміттєзвалищем.
— Цілковита маячня. Основною аксіомою економіки є непорушна істина: людина керується меркантильністю. Без цього чинника вся світова економіка зазнає колапсу. Соціологія поки не склала такого прогнозу, але він може виявитися ще похмурішим за економічний, бо правда завжди неприваблива… Купка людей змогла б відлетіти до зір, але якби це сталося, чим ми переймалися б насамперед?
9
Прим. перекл. «Плавуче місто» （ 浮城 , Fúchéng） — роман Ляна Сяошена, написаний 1992 року, основна дія якого відбувається в Шанхаї напередодні природної катастрофи.